Коли я був малим хлопчиком на моїй вулиці знаходилася робота Діно Буззаті. Це була «Крамничка таємниць». Знаходилася вона точно на тому місці, де, здавалося, вулиця зникає, а потім несподівано переходить у небо – прямо на вершині пагорба. В той же час це було найбільш освітлене місце довгої вузької вулиці, бо, через помилку робітників, замість двох було встановлено чотири великі лампи. Вночі їх можна було побачити з далеку, навіть з острову Седам Длака (Сім Шарів). Двері і віконні рами маленького магазину були пофарбовані в яскраво жовтий колір, в той час як димохід був занадто фіолетовим. Загалом «Крамничка таємниць» зовсім не виглядала таємниче.
Часто я із цікавістю дивився, знаходячись на іншій стороні вулиці, як клієнти заходять і виходять із жовтого магазину. Я не дуже відрізнявся від хлопчиків мого віку, тому цікавості в мені вистачало. У всякому разі я мав на це час, оскільки не ходив до школи. Мене виховувала вулиця, оскільки я був звичайним бродягою, без батька і матері. Я жив лише на пожертви добрих людей цього міста. Стара пані Розалія, яка мені часто пропонувала пристанище, розповіла як мене знайшли в пелюшках однієї грозової ночі, такого малого, залишеного і безпорадного.
Хто знає, можливо моя цікавість була значно вищою, ніж у інших людей? Але я в той час, сам не знаю чому, неймовірно зацікавився подіями в малому жовтому магазині. Сидів у тіні одного шатра, захищений від сонячних променів, і більшу частину дня спостерігав за купою різноманітних клієнтів Діно Буззаті. І згодом помітив одну особливість, яка пізніше стала правилом. Люди заходили до магазину гарно одягнені, в ідеально викроєному одязі, начищеному взутті і бездоганних капелюхах. Але, кожен із них, виходячи із магазину виглядав значно інакше, вразливо. Комусь не вистачало капелюху. Інші виходили без одягу, лише в нижній білизні. Треті поверталися без однієї ноги. Так, я це бачив на власні очі! А одна жінка, клянуся, замість голови на шиї мала якусь незрозумілу масу, яка була обмотана шарфом! Та попри це, всі в руках міцно тримали якусь маленьку картонну коробку. Обережно її стискаючи, щоб раптом не випала із рук, вони поспішали до своїх будинків.
І яким би я був малим хлопцем, якби мене ця картина залишила байдужим? Які ж жахи ховалися у непримітному магазині, колись приємного ззовні, а зараз такого таємничого як палац вампірів і королівство темних сил?
Я повинен був відгадати, що ж відбувається у «Крамничці таємниць». Увійти було не так вже й легко. Ще важче примусити себе зробити кроки на той жовтий поріг, бо, наскільки я знав, в середину ще не заходив ні один із моїх одноліток. Мені не було від кого очікувати допомоги або підтримки. Я був у руках власної сили. Таким було одне із моїх ранкових рішень.
Я стиснув ручку і увійшов. В середині панувала незвична напівтемрява. Поки мої очі звикали до слабкого освітлення, я невпевнено крокував поряд з вітринами. З іншого боку на мене дивився маленький старець з окулярами на носі. У незвичайній грі світла і тіні його очі виглядали демонічно і так…так наче мали намір мене проковтнути. – Що ти хочеш? – запитав мене.
Дивлячись на кінчики своїх зношених цокулів*, я відчув як вся хоробрість залишає мене, і що я, насправді, не хочу дізнаватися, що тут відбувається. Я кусав свої губи, і, бажаючи якомога швидше піти, сказав перше, що спало мені на думку.
- У вас є цукерки?
На його обличчі промайнула ледве помітна посмішка. І він м’яко
сказав: - Ні. Я не маю солодощів. Тут продаю лише таємниці.
Сказавши це, він показав рукою на полиці. Там стояли одна на одній сотні і сотні малих картонних коробок, таких, які клієнти виносили із магазину. Високо над ними, на стіні, знаходився надпис: ТАЄМНИЦІ.
Я трішки розслабився. Страх звільнив мене. Але перед тим як піти, я хотів запитати ще дещо.
- Що таке? Ти ще тут? – запитав старий строго.
- Вони… ті люди, які виходять… - невпевнено казав я. – Чому в
когось немає ноги чи одягу…і таке інше?
Він уважно на мене подивився, ніби моє питання його здивувало. І сказав:
- Ти маєш усвідомити, що люди готові платити будь-яку ціну за деякі
таємниці! А зараз, іди геть!
Я швидко вибіг із магазину.
Наступного дня я знову прийшов до «Крамнички таємниць». Я стояв біля лавки і дивився на Діна Буззаті. – Знову ти? – запитав він посміхаючись, і я знав, що сьогодні мене не проженуть.
Так почалося наша незвичайна дружба. Я цілими днями сидів позаду каси і спостерігав, як старий продає свої таємниці. До нього приходили різні люди. Обмануті чоловіки, які хотіли знати з ким зустрічаються їхні жінки. Авантюристи, які хотіли знати де знаходиться захований скарб. Майбутні спадкоємці, яких дуже цікавив зміст заповіту. Всім Діно Буззаті продавав свої картонні коробки і всі платили свою ціну.
В перервах, коли в магазині не було клієнтів, старий мені розповідав про свою роботу. День за днем я дізнавався все більше і більше деталей про мистецтво продажу таємниць. Він показав мені в крайній кімнаті велику шафу, у якій знаходилася велика купа списаних папірців. Деякі з них були вже такими старими, що могли б розпастися в порох у будь-який момент. В той час як деякі були сліпучо білими і мали лише декілька написаних слів. Старий мені пояснив, що це його великий архів, записи, які він робить кожного дня і які є неймовірно важливими для роботи. В іншій кімнаті він мав неймовірну колекцію глиняних ляльок, кожна з яких виглядала як мешканці нашого міста. За допомогою якоїсь дивної системи, про яку він мені місяцями розповідав, комбінуючи папірці і ляльок старий встигав робити свої таємниці.
Через декілька років, коли я думав, що знаю вже все, що має знати продавець таємниць, і коли хотів казати старому, що збираюся піти і в якомусь іншому місті відкрити свій магазин таємниць, Діно Буззаті несподівано помер.
В його заповіті було написано, що я його син, який колись неймовірним чином зник і що цю таємницю він віддає мені безкоштовно. Було написано ще й те, що він залишив мені свою «Крамничку таємниць», з розрахунком, що я продовжу його справу.
Так я і став продавцем таємниць і жодного разу не сумнівався, що моя робота не буде процвітати, бо завжди є люди, які готові платити будь-яку ціну, щоб відкрити якусь таємницю.
І сьогодні, поки згадую все це, я, старий дідуган, який відчуває швидкий кінець, зовсім не боюся, що моя рідкісна професія зникне. Бо я бачу з іншого боку каси одного малого цікавого хлопчика з великими очима, який мене щось запитує і якому я, можливо, скоро подарую свою велику таємницю.
Цокулі – вид взуття, яке виготовляли із дерева.
Цей твір не був написаний мною особисто. я зробила переклад з хорватської мови.
В оригіналі "Prodavaonica tajni" Edo Budiša (1958-1984 роки життя)
ID:
772230
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.01.2018 17:27:59
© дата внесення змiн: 19.01.2018 17:30:59
автор: Таємнича
Вкажіть причину вашої скарги
|
