|
Кельн 13 століття. На міську площу прийшли поважні містяни, аби побачити, як спалюватимуть єретиків...
Зима на Кельн, немов чума напала.
Містянам нудно, треба їм розваг.
Їм би видовища, щоб кров заграла,
щоб "Ах!" і "Ох!" застигло на вустах.
Розваг вам треба, будуть вам розваги!
На площу кличе інквізитор знов.
Всім стане пива і наллють ще браги,
стовпи стоять і кат уже прийшов.
Єретиків засуджено до страти.
Інако мислять, то підуть на смерть.
В огні пекельнім будуть всі палати,
інакомисліє згорить ущерть!
Очільне місце на новій трибуні
зайняло духовенство й багачі.
А поруч любаски красиві й юні
убрані в шати з шовку і парчі.
Нахраписті прорвалися наперед,
бо в рух ішли і ноги й кулаки.
Були побожні і каліки серед
навіженої й п'яної юрби.
І, раптом, барабани загриміли,
на страту повели єритиків.
Здавалось, їх обличчя скам'яніли...
на смерть ішли та крок їх не здрібнів.
"Спаліть! Й розвійте попіл цих незрячих! -
волала збожеволіла юрба,
не може бути серед нас іначих,
утричі інквізиції - хвала!"
Хвала! Хва -ла... Й ураз "хвала" урвалась,
прекрасна діва вслід за катом йшла.
Поважна знать одразу зашепталась:
"де серед них взялась така краса?"
Похітливим вогнем палали очі:
"Даю за діву золота мішок!"
"А я дам два", хтось крикнув що є мочі,
серед юрби почувся злий смішок:
Іде, іде така, немов, цариця
в скривавленім ганчір'ї, як в парчі.
Ступає гордо, ні, щоб поклониться,
й розкаятись у страшному грісі.
Ця дівчина була така, як сонце.
Земна, а, ніби, ангел із небес.
Тримала щось в скривавленій долонці...
за нею біг друзяка - старий пес.
Всміхнулася йому: прощай, мій друже,
шматочок хліба простягнула псу.
Мені земне тепер усе байдуже,
лиш пам'ятай мене, тебе прошу.
Де є та грань: хто люди, хто людиська?
Хотіли муки бачити страшні...
Ще не воскресли люди в цім юрмиську...
Лиш пес завив в страшнім передчутті.
Похітливі в вельможів були очі:
"Наш інквізитор, назови ціну!
Візьмемо на поруки поторочу,
врятуємо заблудлу сю овцю."
Не встоїв перед златом інквізитор.
"Покається, то хай собі живе!"
"Хай плюне у лице, - додав ще митар
зачинщику, хто єресь в люд несе!"
Єретики уже в огні горіли
і натовп шаленів від їхніх мук.
Сліпі людиська в натовпі раділи,
й на здобич чатував чорнезний крук.
Напівживу, а може, радше мертву
поволокли, щоб плюнула в лице.
Вона смиренно йшла, покірна жертва...
лиш губи шепотіли щось тихцем.
І раптом, звідкись взялись в діви сили
ще крикнути: хай смерть, аніж ганьба!
І кинулась в огень, як птах стокрилий...
і охнула налякана юрба.
Стояли кельнці злякані й притихлі,
тремтіла інквізиція свята...
Летіли іскри у серця застиглі
і оживала у людей душа.
ID:
759513
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 09.11.2017 10:46:59
© дата внесення змiн: 09.11.2017 10:46:59
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
Які страшні були часи... Інакомисліє каралось смерттю... Прекрасний твір! 
