Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...
Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*
*Цей вірш з попередньої збірки є своєрідною епітафією-прощанням з 500-літньої липою графів Замойських у нашому дворі, яка вже не дожила до завершення цієї осені - після тривалої затяжної зливи на ранок 4 вересня 2017 крона її обвалилася. 5 вересня 2017 року липоньку, поруч якої виросло 4 покоління моєї рідні, зрубали. Прощай, липонько!
Верачіні "Лярго" https://www.youtube.com/watch?v=wiiau014rZg(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)