Їхала м зі Львова нині- спізнила маршрутку,
Через свою коліжанку, любиму Марушку.
Вна живе у самім Львові, а я в Бориславі,
Як сі бидві юш зійдемо,то справи цікаві.
Посиділи у кав'ярні, рогальків поїли,
Так мо душу юш відвели, як тілько но хтіли.
Могла м в неї ночувати, та у хаті діти,
Тре до школи спорядити, зрихтувати квіти.
Завтра перший день науки- ми чисто забули,
А як тілько здогадали- урагани здули.
Взіла м таксі- шо робити, тре вихід шукати,
Наперед їм заплатила- хлоп не мусит знати.
Вийду скорше, коло Млина- то наша пекарні,
За їдно шось куплю дітьом- булочки шикарні.
Юш минули Трускавець, в'їхали до ліса,
Каже шофер:- Як вас звати? Бо я звуся Гріша.
Я сі тихо розбудила- не зі сну, з думочок,
Гріша зняв свою кошулю*, запнув на гачочок.
Посміхає сі до мене- шось напевно хоче,
Мені всьо чось стало дибки- волосі і вочи.
Чую... глохне юш мотор- мені не дихнути...
Шо то буде, милий Боже, нема де шмигнУти?
Вийшов Гріша, вийняв плахту, тихо простеляє,
А я вкопана стою- фраз го взяти має.
Том си нині наробила біди у тім Львові-
І відразу уявила, жи ми з Грішом голі.
Хочу шось іше сказати, та слова не лізут,
Чую музика вже грає, аж мі вуха ріжут.
Кажу: - Грицю, я заміжня, чоловік і діти,
А сама шукаю місця- де то сі подіти.
Грицю, чуєш? І свекруху- звати її Олі,
Він регоче, як коняка, на руках мозолі.
Слухав Гріша мою сповідь- плахта на камені,
А мені вже серце лізе і певно легені.
Певно довго слухав бідний мої забобони-
Так їм плела, шо могла- про поля та коні.
Потім каже:- З твоїм хлопом нічого не маю,
То, шо пані діти має, то я поважаю.
Відвезу тебе, панунцю, до свекрухи Олі,
- А тепер йди, рви траву, бо я маю КРОЛІ.