Стогнала злива і стікала долі.
І плакала, коли їі лупасив град.
Хотілось розтектись, розлитись вволю
І впасти в забуття наслухавшись порад.
Баским конем примчала блискавиця,
І без жалю вціляла в краплі дощові.
Спинить війну? Та ні, вона ж цариця!
І в кожнім пострілі лунало ,, се ля ві!”
А де ж король? Він звісно тут, на троні.
Підтвердив вибухом свою присутність грім.
Страховисько, в пошарпаній короні?
Овва! Бо злива раптом змила з нього грим.
Невже! Невже! Аж зойкнула цариця,
І нинула свій погляд в бік до короля.
І блиснула, немов жагуча жриця,
Й полинула із ним у скошені поля.
Кінець війні! Аж засвітліли хмари.
Покинув поле бою розбишака град.
Неначе не було ніколи чварів.
А чи тепер у зливи буде все гаразд?