Виший, мамо, мені рушник,
Як вернуся з війни додому.
До сирого окопу так звик,
Наче в рідній хатині, я в ньому.
Виший літніми кольорами,
Листопадом, осіннім дощем,
Виший також моїми стежками,
Хай загубиться в ньому щем.
І лягали сади вишневі
На біленьке лляне полотно,
Жайвір тихо кружляв у небі,
Все болюче влягалось на дно.
Та злились кольори воєдино,
Помарнів у окопах світ:
Чорний колір, моя дитино,
Болем ліг на рушник твоїх літ.
Чого чорний?- Ридала мати,
Де поділись усі кольори?
Від окопу стелився до хати,
Твій рушник, у обіймах біди.
Вишивався вже чорним по чорнім,
Світ зомлів- в нім усі береги,
Тихо в дзвонах лунав лиш гомін,
Біль обвив днесь рушник біди.
А на нім, у смертельнім зойку,
Та стежина до рідної хати:
Чорні круки кричать у йойку...
Чорна хустка та сива мати.