Була людина – й ось її немає,
А що лишила – скаже тільки час!
Можливо, через роки, й не згадаєм,
Що, все ж, була й ходила поміж нас.
Можливо, заросте її могила
Травою і духмяним полином,
І заспіває вітер, щоб спочила
Душа самотня. Знову за вікном,
Враз, розіллються весняні потоки,
І світ вдягнеться в зелень. Час іде,
Летить, біжить, лишає тільки кроки –
І тільки сад... Щороку сад цвіте!
Було життя. А що тепер – хто знає?
Живеш, кохаєш, мрієш, потім – все!
І хто з нас знає шлях до того раю? –
Та молимось... А чи воно спасе?!
Була людина. Плакала, сміялась...
А потім мить – і все, і вічна тьма.
Було життя – та раптом обірвалось!
Була людина. Все! Тепер нема!
