Одного разу буде дуже сумно,
І за вікном все той же сірий дощ…
А на душі тривожно і бездумно…,
Пробитись важко крізь думок всю товщ...
Стук в двері…відкрию, на порозі
Стоїть вона, що була в моїх снах,
Як мрії втілення в віршах і в прозі,
Із посмішкою, що чарує, на вустах…
Увійдеш тихо у кімнату мою,
Залишиш за собою ароматів шлейф,
І тихо скажеш: «Я люблю і я з тобою!
Забудь, що я говорилось до тепер!»
До мене підійде… злегка обніме,
(Торкнусь я теплої руки рукою)
І тихо так промовить, сум весь зніме:
«Тепер не стану я чужою!?»
Її я пригорну до себе ніжно
І більше нікуди ніколи не відпущу,
Надія стане знову білосніжною
І Віру назавжди у своє серце впущу…
