Сьома родилася дочка в Стефана,
сон про нащадка розтанув, як сніг.
Знову донька, наче хуга неждана
Кпинить сусід: я би з сином поміг.
Росла і росла. Ніким не кохана
вдалась така... всій родині на сміх,
щось там говорить з птахами ізрана,
з поля приносить трави цілий міх.
Сорочка на ній хрестом вишивана,
дивний на грудях якийсь оберіг.
Чорна коса в білі квіти убрана,
очі тернові і тихий усміх.
Росла, та й росла. І виросла панна,
але свати не ішли на поріг.
"Відьма! - казало село на Мар'яну,
сватать таку, значить, впасти у гріх!"
Вчора сусідка ішла спозарана...
Бачила вовка, що йти вже не міг,
ледь вирвав сірома лапу з капкана
й ліг, наче пес до Мар'яниних ніг.
Відьма, ох відьма ця тиха Мар'яна!
Взяла землі з перехресних доріг,
насипала вовку землю у рану,
щось пошептала і вовк в ліс побіг.
Відьма вночі, а на день з неї панна.
П'є молоко із корів наших всіх.
Впізнала ту відьму й баба Оксана:
справді Мар'яна, її то був сміх.
А як принесли до неї Івана...
Хлоп, наче дуб, а тоді занеміг.
Дала якоїсь води йому з жбана,
травку якусь притулила до ніг
справді, нечистого знає Мар'яна...
Встав той Іван, вийшов сам за поріг.
Відьма, ой відьма та дочка Стефана,
хмари вертає, щоб дощ не пробіг.
І спека вже місяць нею наслана,
весь урожай без дощу, ген поліг.
Біди в селі всі від доньки Стефана,
треба їй коси обтяти на сміх.
Били й кидали камінням в Мар'яну,
завдали на плечі з травами міх.
Думали - відьма на доньку Стефана,
не знали, що дана була їм для втіх.
Пішла у ліси, сховалась в тумани,
може й у небі укрилась від всіх...
А зранку знайшли крило поламане
й криваві сліди малесеньких ніг.
Оксана Максимишин-Корабель
29 жовтня 2016 р.
Portugal
