Я змінила маршрут. Я пішла, щоб пожити в нікуди.
Я змінила себе. Зачинившись на сотні замків.
І ходили так звично по вулиці Янголи, люди,
Як і сотні століть. Як і сотні найдовших років.
Я не хочу вина. Я б хотіла абсенту. Щоб душу
Зовсім трішки приспати. Щоб біль отож менше болів.
Дощ старий. Ти сльозинки з душі хоч подеколи зтрушуй.
Чи ти бачити їх лиш на сонці самому хотів?
Витянцьовув липень таночок осіннього неба,
Загортався в казки, переписував ноти душі.
Розлюбити любов. Збайдужіти... Живим ото треба?..
Коли якось отак... І не лікарі... Навіть дощі...
Я змінила маршрут. Відокремивши душу від тіла.
Зупинився автобус. А я все... Чекаю літак...
Я літати! Я дуже навчитись літати хотіла!
Я не знала ще неба... Не відчула ще зір я на смак...
Я вела свою душу за руку.Тягла як ту ляльку,
Що в сусідній дворі хтось їй руки і ноги зламав.
Ти приніс(та для чого?!) найкращу мені парасольку.
І для чогось мене від дощу під дощем затуляв...
Прегарна поезія, що так тонко змальовує стан душі...
