Життя іде, життя летить:
Немає вороття.
Кудись удаль біжить,
Несеться в майбуття.
Постій же, зупинись на мить!
Скажи мені куди ідеш.
У відповідь усе мовчить...
а ти і знов мене несеш...
П'янкий час жене мене
туди, де буде краще.
Оглянусь: усе уже мине,
Так ніби там–найкраще.
А як же все минуле?
Хіба залишу я його?
Так ніби все то буле,
Та не забуду я того.
Спогади назавжди у думках,
Отруюють всім душі.
Теперішнє ж у всіх в руках,
Та ми якісь байдужі...
Втомились жити, може?
Чи час втомився гнати нас?
Майбутнє мабуть нам вороже.
А як же слухатися вас?
Вас, отих істот майбутніх,
Які чекають в себе нас.
Ви бачите усіх присутніх–
Ми ж не бачим вас...
Ми просто йдемо уперед
із спогадом в кишені,
Не знаючи нічого наперед,
Бо ми усі мішені.
Нас ніби рве минуле;
На нас зазіхає майбутнє.
Ми наче людство вже забуте,
Яке вдихає вже востаннє.
Стоп!..
Між минулим і майбутнім–
Ми.
А ми–теперішнє,
Ми не залежні в завтрішньому,
Не залежні від минулого,
та завтрішнє і вчорашнє
залежне від нас...
