Та простота, яка знаходить змісти
І б’є брехню собою повсякчас,
Коли ти поряд днів присів спочити,
Від затхлого життя у перший раз.
Вона так любить показатися люб’язно,
Без праведних ночей і монологів сну
І ти мов дощ, у спеку йдеш прекрасну
І втягуєш тепло в свою п’янку ману.
Вона тебе підносить і колише,
Мов колосок, колишеться стеблом,
Вона когось картає і батіжить,
Огортає жагучим знаменом.
Вона, та простота в тобі від Бога,
Вона в тобі народжена здавна,
То Правда, що Добре все ж переможе,
І Правда в тому і довершена мета.
