Іноді хочеться кинути все
І не звертатися вже ні до кого,
Ні до людей, ні до бога,
Ніби той бог не байдужий сенсей,
Ніби зглядаються люди на нього,
Бачиш той світ, як вощаний музей.
Ніби ти там просто екскурсовод,
Водиш п’яненьку кумпашку по залах,
Тих кому зайве кресало,
Хтивих пройдисвітів, схиблених хвойд,
Тим хоч би й сонце у небі згасало,
Їм хоч музей, хоч шинок, хоч хлівок.
Їм аби вбити, вже сплачений час.
Раптом втрапляє здивований погляд,
Ніби ліхтарик на щоглі,
Ніби гидке каченя між курчат,
Ніби на згарищі квітка невсохла,
Очі про щось не прийдешнє мовчать.
Може, до когось у серце зайде,
Хай там чиясь, лебединая пісня,
Трісне шкарлупа залізно,
І неодмінно відбудеться день,
Може ще буде не пізно.
Люди живуть таки серед людей.
…………….
(навіяне мандрами по російських сайтах)
