Відбилась від зграї сама, бо життя тут немає,
Пішла, залишаючи слід на останнім снігу,
Хурделиця все за собою мете-замітає,
Вона не змете лиш надії велику жагу.
Серденько так плаче щоночі за милим,
На місяць повила, та легше від цього не стало,
Він дивиться теж на цей місячно-зоряний килим,
А може, десь горе його на дорозі спіткало...
Так щемно у грудях й завила вовчиця у небо
Цей поклик страждальний схопили вітри степові,
Та плакать не сміє, їй сильною бути треба,
Хоч і стеляться сльози на м'ятій зеленій траві.
Вже зайшла так далеко і часу пробігло чимало,
Напуває в озерці своїх діточок-вовченят,
Не здається вовчиця і ніщо її не зламало,
Надають більше сили дві пари його оченят.
У снах тих далеких і вовчих приходить до неї,
Ятрить ту глибоку й відкриту у грудях рану,
Ніякі здобутки і виткані горем трофеї
Не висічуть з пам'яті милу, серцем обрану.
Летить по слідах її вдень і вночі, підіймаючи дим,
За вітром лунає той голос, що зве до мети,
Він їй обіцяв повернутись до неї живим,
Вона обіцяла у світі його віднайти.
Нарешті побачив ті очі ночами кохані,
На кручі стоїть, захищаючи їхніх дітей,
З оголених ікол стікають ріки багряні,
Відбита від зграї вовчиця — це здобич людей.
Пронизаний відчаєм рик вогнем віддається,
Він хоче забрати лиш те, що по праву його,
"Залиште їх, люди! А то вам цей день не минеться!"
На все він був здатний заради кохання свого.
Щастя і радість взяли нову зграю на крила
І місяць новий у сім'ї цій блаженній зійшов,
"Як довго тебе я шукала коханий мій, милий!",
"Нарешті, єдині мої, і я вас знайшов!".
20.12.2015 р.
