Січень. Сьоме.
Світанок. Сонечко сходить.
Грюк-стук! Грюки-стуки!!! Колядники йдуть!
Дайте ж хоч у свято виспатись!
Ну гаразд, гаразд (та й до церкви скоро пора). Встаю. Так... Цукерки? Є! Печеньки? Є! Яблучка червонобокі гостей дожидають. Можна відчиняти.
Відчиняю... Над піднятими комірцями з попід накритих шапочками очей (холодно ж!) виглядають три червоні носики.
– Колядувати можна?
– Ну звісно ж!
Коля-коля-колядниця
Добра з маку паляниця!
А без маку не така,
Дайте дядьку пятака!
А пятак неважний,
Дайте доляр бумажний!
– Гм... Я, що, на дядька схожа?! – запитую.
Носики спантеличено сопуть. Потім один, найсміливіший, знову скоромовкою:
А без маку не така,
Дайте тітко пятака.
А пятак неважний,
Да-й-те д-о-ляр бу-ма-ж-ни-й!
Хором підтягують двоє інших.
І раптом замовкають. Тиша. Чути, як за вікнами цвірінчать синиці.
– Ото й все? Яке сьогодні свято? – запитую.
– Ко-ля-да! – дружно.
– А ще?
Носики перезираються, сопуть насторожено, мовчать.
– Ну? День народження сьогодні у кого? – намагаюся підказати.
– У нього! – тикає пальчиком жовтошапковий носик на свого зеленошапкового товариша. Той штурхає його ліктем у бік. Третій, кирпатий, найменшенький, весело хихоче.
– Справді? – дивуюся я.
– Так! Так! – хором запевняють мене три рожеві носики.
– І чого вас, хлопята, батьки вчать?
– А у мене нема батька. – признається один хлопчак.
– А школа?
Мовчать. Сопуть.
Ну, якщо вже так... Імениннику, та ще й за чудову колядку (один отой бу-ма-ж-ни-й чого вартує!), не гріх і гостинця дати. Цукерки, печеньки, яблучка зникають в кишеньках. Носики переступають з ноги на ногу, штурхають один одного, перешіптуються.
– Ну, що ще?
Зрештою, самий сміливий запитує:
– А гроші є?!
Ого! З самого ранечку, чи то колядників, а чи рекетирків принесло? – починаю сумніватися.
– Тобі яких? У нас доляри ніби не ходять?
– Ходять! Ходять! І євро також! – дружно запевняють мене носи.
Правда, наново переспівувати колядку де б йшлося про гривні, явно таки не збираються. Посміхаючись, (у вухах все ще видзвонює отой бу-ма-ж-ни-й) виймаю з гаманця паперову купюру.
– На всіх вистачить?
– Так, так! – радісно кивають носики. І скрушно кліпнувши на прощання, паперовий Шевченко переходить в дитячі долоньки.
Носи з секунду зачудовано дивляться на мене.
І лише тепер я помічаю, що й не носи це зовсім, а три пари блакитних, сірих, зелених оченят. Здивованих і величезних, наче блюдця.
З секунду... В іншу мить хлопята прожогом кидаються до вхідних дверей, збиваючи одне одного з ніг і мало не перечепившись через поріг, різнобарвним клубком викочуються в коридор. Чується радісний хихіт і дружне тупотіння на сходовій клітці.
Зачиняю двері. Чомусь сумно. Чи тому, що побігли і не подякували. Чи тому, що у носика немає батька. Чи тому, що сумно дивиться з покуття ТОЙ, у якого сьогодні ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ...
