Знаєш, у цьому є сенс... Час сіяти. Час збирати.
У кожної жінки також, немов щось дозріває,
Вистрибує з надр єства і терзає, пече...
Наче десь у глибинах нутра перемикач
Заїдає на позначці «on»
І з тих пір дико хочеться когось іще, окрім Тебе
Любити, берегти від усього лихого, ростити й плекати!
Це щось дике, майже тваринне, чуже!
І в ту ж мить невід'ємне, природне, святе і первинне!
Я без Тебе пустеля. Я спрагла Сахара. Колючками тіло моє поросте!
Я без Тебе помру! Я без Тебе не я! Як без Тебе?! Забула... Не знала...
Лиш Тебе мені мало! Вже мало, коханий.
І турботи про Тебе, про «нас», це не те.
Все частіше «ми» втрьох.
Пустотливий синочок, а може, красунечка доня?
Неважливо, що поряд: моря, ліси, гори...
Оченятка навпроти, мов ті незабудки сині і щирі!
А життя напростець килимами ще милі і милі!
Як воно все буде? Чи буде?
Бог лиш знає! Йому видніше.
Помолюся Йому ще палкіше, нехай він нас не обійде
Благодаттю, що найсвятіша, щастям, якого більше
Ніхто нізащо у світі, за усі скарби, не придбає ніде.
+ частенько читач геть невірно обирає наголос, чомусь...
приємно таке почути, я на це сподіваюсь 
дякую, мабуть, Ви праві
