Вечірній дощ вмиває вулиці самотні.
Туманом проганя, усім, денні думки.
Наводить лад. Спочить! Бо мозок, мов в болоті.
За день його порвато на мІзерні дрібки.
У затишку втоплюсь, бо страшно ж залишАться.
А дощ усе стрімкіш запрошується в дім.
Вдихнути базтурботність і щиро усміхаться,
Махатиму дощу, як гИдкий пантомім.
В периметрі кімнати загУблю особистість,
Чи може загублЮ, різниці вже нема.
Така життєва і, така підступна прикрість,
Від крику самоти стається, що німа.
Почовгала, пішла, побігла, повернулась.
І дощ все не вщуха, запрошується сам.
Фіраночку відкрила і тихо усміхнулась:
«Розказуй вже казок, повірю в чудеса!»
