Дивлюсь я зараз на свою країну,
Дивлюсь, і сльози котяться мені з очей.
За що її перетворили на руїну,
За помилку уже чужих її дітей?
Ви- депутати, президенти й просто люди,
Навіщо матір дали розп'ясти?
Ви знаєте, що вороття не буде,
Але продовжуєте нитку зла прясти.
Невже учила брата йти на брата,
Знущатися та катувати ні за що?
Чи кидати під ноги нам гранати?
Та зараз деяким із нас вже все одно.
Вона мовчить, і сльози лиш стікають
У хвилі вже сплюндрованих річок.
І українського немає в нас вже гаю,
Й до краху залишається лиш крок.
Постій! Задумайся хоча би на хвилину!
Чи хочеш ти в такій країні жити?
Життя в якій, вже схоже на руїну,
Де важко так на хліб свій заробити.
Ось ця земля нам рідна та єдина:
І солов'їний спів, і музика річок.
Ти ненько наша, рідна Україно,
Прости нас, ми засвоїмо урок!
