Посеред жита, снів тополі, серед думок- солодких ягід дурману,
Крутила тінь проворно і моторно і нищила Святого Духа дух.
Солодкий шепіт з-попід лану лився і задихався зо сміху, ряснів.
Чебрець, чар-зілля, сон-трава, любисток кохалися замолоду віків,
В нічній потузі шелестіли вітром, кидали поцілунки запашні
І гомоніли, говорили ніжно, стелили неповторністю гаї.
Я все стояв, боявся кинуть оком, щоб ненароком диво не спинить.
Очищами своїми, мов потоком, спустошувальним обливав їх квіт.
Несамовито я вдихав весь кисень і відчував солодкий подих трав.
Загомоніло жито, крикнув вітер, будяк всміхнувся тепло, поміж хмар,
А хміль обвився об стрункі берези, і неслухняно чадив юних дам,
Сміливо вів зажурені баляси, допоки їх за віти не хапав
Мостив гніздо самотній дід-дубище, в омані сонця, поцілунку трав.
Все це розлилося струмком привітним, хоч у обійми кликала печаль...