|
На моєму серці шрами в чотири рядки,
вони, як глисти, кожного разу відроджуються,
не даючи жодного шансу на загоєння.
Слова – так уїдливо закуйовдилися,
між вранішніх осінніх нот,
що я ненавиджу цю пору за одну тільки згадку,
про твоє єство,
за одну тільки думку про твій безжальний погляд,
за усе, що кроїться у погляді тих вечірніх прогулянок.
Ти ж теж, мабуть, вариш мене у казанах,
вбиваєш ночами, проклинаєш у світлі місячнім.
А я вивертаю кишені,
розсипаючи додолу наші трамвайні квитки,
дихаю тільки твоїм киснем, лягаю спати поруч з тобою,
обираю в магазинах сорочки, готую борщ,
молюся так пошепки, що тіло пронизують
мільярди мурах, які від холоду випинаються назовні,
щоб не загинути від двохсторонньої тиші.
Вечірнім неспокоєм ти збирав мені кульбаби,
обабіч просторих полів,
загоював рани росою пекельною,
бо боліло так страшно й не звично, що вже
неодноразово писала: «привіт. як справи ?»,
знала, що добре, тому знову тліло й мліло під 40.
- Милий, ти ж не завдаш мені болю двічі ?
- Мила, вибач, я ж бо забув тебе навіки.
ID:
607739
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.09.2015 00:01:19
© дата внесення змiн: 16.11.2015 20:58:43
автор: Yulia Fobia
Вкажіть причину вашої скарги
|
