Думки лізуть в голову. Хочеш писати про те – про що думаєш. Писати… Але бракує наснаги і творчих слів. Все крутиться роєм в голові. Думаєш про якийсь кінець. На душі тривожно.
То враз згадуєш і обнімаєш кохану, то мучить якась абстракція життя.
Хочеш повʼязати доброту із невинним і непомітним фрагментом життя, який ти побачив колись в фільмі.
Немов тупік, стіна.
Все – сіро. Хочеш чогось душевного, доброго і надзвичайного, - але нічого цього нема. Шукаєш це. Шукаєш суть життя в самому житті. Живеш – щоб жити. Кожний по різному, кожний по-своєму, – але живе.
Це не головне: по-різномі і по-своєму. Основне – душевно і душевне свято. Квіти і сонце в душі.
Головне – коли радієш, що живеш, коли бачиш і розумієш те, про що другі не бачать і не розуміють. Коли стараєшся їм це пояснити і тобі це вдається, коли радієш сам за себе і за других.
Знову якийсь приплив, якесь піднесення. Дальше - «мечешся і варишся в своєму соці».
Дивишся і радієш, що цвіте і пахне бузок, що сидиш здоровий у хаті, що тебе хтось любить і чекає на тебе.
Боже, як мало треба для щастя. Щастя – ти не знаєш, що це таке, але відчуваєш його і інколи, здається, навіть бачиш його, - як бігає і сміється воно в образі невинної і милої дитини.
Знову в голові стоїть цей рій.
Знову думки, немов дим, клубочуться і пливуть кругом.
Знову якась тривога. Знову пустота. Дальше стоїш на одному місці, а ручка, немов сама пише і робить незрозумілі висновки. Пишеш… І нічого мудрого і надзвичайного в цьому немає. Але все-таки, щось є, щось просвічується і загоряється. Це знову-таки – твоя власна думка. А може справді, ніщо не загоряється і не спалахує. Просто – це спосіб здаватися собі кращим за інших.
Може, ти, просто вбиваєш час; тому що більш нічого ти не вмієш, тому що якась нудьга і розпач загнали тебе в цей тупік, заставили писати цю абстракцію. Це – «не серйозно»!; говориш сам собі, але дальше продовжуєш писати.
То дивишся через вікно у небо, то дальше зупиняєш свій погляд на бузку, який так буйно цвіте і розгойдується на вітрі. Дальше – роздумами «копаєшся» в людських долях і в суті життя. Знову затуманило, заволочило… Нічого не видно і ніщо не просвічується… Ручка зупинилася. Думаєш…
Немов - усе вичерпав, напився досхочу вина творчості, навіть спʼянів і відчуваєш вже себе героєм. Думаєш, що написав щось надзвичайне. Але це не так – це просто якась незрозуміла прихоть.
«А може ні?...» - запитуєш сам себе.
Може треба писати і говорити з самим собою – коли відчуваєш цю потребу, коли внутрішній голос заставляє тебе взяти в руки ручку і аркуш паперу.
Може треба, інколи, зійти з розуму чуть-чуть, - щоб не зійти з нього зовсім!…
23.05.87р.
ID:
605414
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.09.2015 12:20:13
© дата внесення змiн: 09.09.2015 12:23:01
автор: Мацик
Вкажіть причину вашої скарги
|
