Лина Костенко «Берестечко»
Часть 32
ВЕДЬ ВСЕ НАРОДЫ, В ТОМ ЧИСЛЕ И МОЙ,
Виновны в том, что в мире нашем деется…
Примерно, как Варфоломей святой
В побоище, что звать Варфоломеевским.
О, горе нам! Я будто те пророки,
Свихнувшиеся на своей стране.
Я за народ свой, зная все пороки…
И за него я Господа молю!
ВСЕ ТЕ, ПРИВЫКШИЕ К ГНОБЕ, ИЛИ НАМ СТРОИТЬ КОЗНИ,
Что преступленья наши множат во сто крот,
Побойтесь Бога! Вы ни чем не лучше,
Чем грустный мой затравленный народ!
Однако ж… Коль длинна дорога правды,
И каждый каждому талдычит о своём,
ОДИН ЛИШЬ БОГ ВСЮ ПРАВДУ ЖИЗНИ ЗНАЕТ,
Я ВЕРЮ В ТО, ЧТО НАМ ПОМОЖЕТ БОГ!
О ГОРЕ НЕ ЗАБУДЕМ МЫ СВОЁМ,
Поговорим… И снова все о нём.
А, если присмотреться нам вокруг,
То не поймёшь, где враг твой, а где друг.
Добро, конечно, в мире не исчезло,
Закон войны суров – ТО ЕСТЬ БЕДА!
Кто лучше? Рыцари, одетые в железо?
Иль в бархатных подштаниках орда?
Никто нигде не отменял наживу.
И разве только хан нас жечь мастак?
Вновь короли дадут тем, кто остались живы,
На разграбление деревни, города.
Ведь то их плата. И идут потоком…
Добычу свою делят, режут, рвут.
О золоте мечтают. Но спокойно
И женщин вместо золота возьмут.
БЫЛА БЕДА… А СТАНЕТ ЕЩЁ БОЛЬШЕ,
И, что не день, то горше, горше, горше.
То мор, то вор, то голод, то война…
То с неба гром, то в поле сарана.
То гнев царя, то ласка короля,
И снова нам в подарок – КАБАЛА.
То когти доброго, но … очень злого льва,
То клюв кроваво-бело-синего орла…
ПОКА МЫ ВСЕ ПОДНИМЕМСЯ ПО КРУГУ
Чужих корон невидимые бранцы,
Паны обчистят нас от Бреста и по Бугу,
И поплывут плоты с добром в их город Данциг.
Все чужаки уже укоренились.
Своё они успели свить кубло.
Так щедро Украины дверь отбили,
Что холодом с Европы понесло.
Пропала и медовая земля…
Заслуга в том и нас, и короля.
В достатке лишь могилы и могилы,
И чёрный шлях, где раздаётся плач.
Народу нашему и мир уже не милый,
Коль и чужак и свой – в стране палач!
ХОТЬ ТОТ КОРОЛЬ… ИЛИ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО…
Какой урод не заползёт на трон,
Ну, что тут говорить, одно моцарство,
Не хочет только брать в гербы ворон!
Одни орлы. То птицы гоноровые.
Или стрелу берут… Чтоб для удач.
Но от того, что вы пролили столько крови,
Вам подошёл бы двухголовый грач!
ПУСТЫННЫЙ ПУТЬ ТЕРЯЕТСЯ ЗА ОБРИЕМ,
Сползают кручи в рыжей бездне глин.
Жара сдавила, как душа без сповиди,
И память достаёт сюжет один.
А БЬЮТ ЛИ ЗВОНЫ В ЛАВРОВСКОЙ НАДЗВОННИЦЕ?
Иль побежит вновь в Крым всё тот бегун?
Иль, может, принц Кондэ сидит в темнице?
Где моё войско? Жив, иль нет Богун?
Не знаю ничего. Вновь каркают над нами,
И лес шумит – вот это весь мой мир.
Вот эта красота, да и ещё под нами
Тот дед гончар, что мне свистульку смастерил.
Когда-то путешествовали много.
Тот конный, пеший, немец ли?.. спудей.
Теперь сей шлях безлюдный и бездомный,
Лишь изредка раздастся: «Эгэ – гэй!»
Мы можем так растрынькать Украину…
Да, будут люди, но уже не те.
Лишь грусть-туга везде у нас в краине,
Как тот рушник, сотлевший на кресте…
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 32
УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.
О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.
А втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.
У всеправуючого Бога
усе записано як є.
МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.
А як пильніше глянуть навкруги —
все хтось комусь на світі вороги.
Добром ніде на світі не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.
Ніхто ніде наживою не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?
Це їх платня. Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.
БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.
То мор, то мур, то голод, то війна.
То з неба грім, то в полі сарана.
То гнів царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.
І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.
Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.
Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.
От що в нас є — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.
ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!
Усе орли, все птиці гонорові,
або ще сокіл чи стріла і лук.
Але ж проливши стільки тої крові,
уже б їм личив двоголовий крук!
ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИДІ.
Сповзає круча в глинища руді.
А спека давить як душа без сповіді.
Малює пам'ять кола по воді…
ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРІ НА ДЗВІНИЦІ?
Чи вже добіг до Криму той бігун?
Чи принц Конде сидить іще в темниці?
Що з моїм військом? Чи живий Богун? —
нічо не знаю. Каркає над нами.
І ліс шумить. Оце і весь мій світ —
оця фортеця й десь там за тернами
отой єдиний підзамчанський дід.
КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПІШИЙ, ТО КОМОННИЙ.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…
ID:
576227
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 22.04.2015 08:03:49
© дата внесення змiн: 22.04.2015 08:06:45
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|