Вірш, до незакінченої прози. (The Dø – Dust It Off)
Здавалося, то був період осені
Коли у Космосі густіла тиша…
Зірки згораючи, летіли набурмосені
А ти була, як завжди найсвітліша.
Я серед всіх, мов зоряний болід
Гублюся і розкреслюю простори.
Гарячим подихом розтоплювала лід
Що мою душу покривав прозору.
Моя велична, недосяжна Королево!
Моє найбажаніше Сонце в темноті!
Твоя корона срібно-кришталева
І промінці пульсують ніжно-золоті.
Німе кохання, безнадійне, божевільне
Розпалює в мені справжній вогонь.
І довго я блукаю в часі, що повільно
Мене наблизить до твоїх терпких долонь.
Моє світило неземне, невже не бачиш?
Як я безвольно лину в чорну пустоту…
Від гордості не глянеш, не заплачеш
Аби не зіпсувати ніжну красоту.
Твоя молекулярна врода – спалахне
Розсипавшись зірками на долину…
В мить спопелить навік мене
Й кохання похоронить в зоряну могилу.
Причина смерті – це твоє сліпуче світло
Наповнені клітини ароматом – вже сміття.
Моя душа, літатиме самотня й непомітна
І Сонце – вічності початок і життя.
"божевільне-повільно" римувати не можна. можна "німе кохання мучить божевільно, розпалює в мені страшний вогонь" а далі – "похмільно"; далі – потрібне редагування
