1.
Знову цей дощ! Цей проклятий дощ! Скільки можна?!! В дитинстві я його любила, але не тепер… Він мене дратує. Нічого не можна планувати через цей підступний дощ! І варто лише мені не взяти парасольку, як він обов’язково піде! А як парасольку беру – дощу нема, сонячно… Де справедливість?!!
Так… Квиток на трамвай купила… Десь за годину буду на роботі. Слава Богу, сьогодні я впоралася швидше… Важко, чесно кажучи, щодня перед роботою доглядати родичку після інсульту… Але я так її люблю… Важко не так фізично, як психологічно… Важко бачити її такою… Серце болить від того, як вона мучиться… Але ж я все роблю, намагаюсь допомогти! О Боже… Я все віддала б для того, щоб її вилікувати, щоб вона була здорова і щаслива…
А ще брат. Проблеми в його родині… Господи, як би я хотіла, щоб у нього також все було гаразд… Щоб він теж був щасливий… І чому я не маю такої сили, яка допомагала б лікувати людей, змінювати на краще їх долю?! Я хотіла б мати таку силу…
От вже і моя зупинка. Так, сьогодні роботи багато, треба поспішати…
2.
-Софіє, занесіть, будь ласка, ці документи до іншого відділу – їх треба передати керівникові на підпис.
-Добре, зараз все зроблю.
Люблю свого шефа. Він сувора людина, але дуже добра.
Так… Мені потрібно на 12 поверх… Рідко буваю в інших відділах… Це нічого. Може, сьогодні зустріну нових, цікавих людей.
-Доброго ранку, Ганно! Мені потрібно передати ці документи…
-Доброго ранку! Знову на підпис? От ці ж мені бюрократи… Як у тебе справи взагалі?
-Нормально… А ти як?
-Теж добре. Ну, передавай привіт нашим!
-Обов’язково!
Люблю Ганну. Вона завжди весела і бадьора! Не те, що я… Принаймні, вона завжди говорить правду: якщо їй погано, то дійсно погано, а якщо добре – так і є, вона щаслива! В мене так не виходить. Я завжди вдаю, що щаслива, завжди посміхаюся і кажу, що все нормально, коли все насправді не так… Але хто зна? Якби я завжди казала усім те, що в мене на душі, люди, певно подумали б, що я або дуже нещасна, або песимістка, або взагалі – божевільна. Доводиться робити вигляд. Крім того, я не люблю, щоб мене жаліли. Що може бути гіршим за жалість? Це найгірше почуття, яке можна придумати… О! Мій поверх. Зараз піду на нараду…
-Софіє, ти повернулася! Дозволь представити тобі нашого нового працівника. Софія – це Олег, Олеже – Софія.
-Приємно познайомитись.
-Навзаєм.
Смішний такий. Серйозний, похмурий. Сподіваюсь, з ним буде не дуже важко знайти спільну мову, бо якщо ні, що я буду робити?
3.
-Слухай, ну як він тобі?
-Хто?
-Олег!
-А, новенький… Та нічого. Нормальний хлопець…
-НОРМАЛЬНИЙ???? Як ти можеш так казати?!! Він просто красень!!! Він бог! Я взагалі не розумію, що він робить в нашому офісі… Він такий, такий…
-Олю, ти як завжди… Що в ньому особливого? Не розумію. Він завжди такий похмурий, злий… Як він може тобі подобатись?
-Ти його погано знаєш! Кажу тобі – він бог! Його треба клонувати, щоб на всіх вистачило!
Оля така смішна. Знає людину лише місяць, а вже робить такі висновки. Хоча… Хіба я краща за неї? Я вже теж зробила свої… Але ж усі ми люди, люди не можуть існувати, не аналізуючи все навколо… А взагалі… Певно кожна з нас помиляється і насправді цей Олег зовсім інший… До речі. Треба йому віднести теки, шеф просив…
-Добрий день! Ось дві теки, які вам просили передати. Також я надрукувала кілька звітів…
-Добрий день. Дякую.
Посміхнувся! Це ж треба… Не чекала такого від нього. Люди щодня мене дивують.
-Хотів запитати вас щодо річного звіту… Чи потрібно нам…
Хм. Який цікавий у нього погляд. Карі-карі очі, з яких ллється тепло… І навіть форма очей цікава - якась незвична, гарна… Нічого собі. Зараз такий вираз обличчя, наче він милується мною… Цікаво…
-…тож ви згодні, що ці звіти треба також включити?
-Звісно, вони дуже важлива складова…
Сподіваюся, він ще з кимось порадиться, бо я майже все прослухала…
Час іти. Беру свою теку і йду до ліфту… Щось не так. Таке враження, що його погляд назавжди закарбувався у моїй пам’яті і все вже не буде так, як раніше… Що за дивне відчуття? Не розумію…
4.
Пройшло півроку від нашої першої зустрічі. Ольга намагалася часто потрапляти на очі Олегу, постійно крутилася біля нього, тож не дивно, що дуже скоро вони почали зустрічатися. Я не була такою відважною і хитрою, як вона, хоча теж уже була закохана в Олега. Що ж… Певно не доля нам із ним бути разом. Він такий красень, розумний, багатий, щасливий… А я… Хто я? Жінка із купою проблем і складним життям… І що я роблю врешті решт? Повертаюся із їхнього весілля. Їду в трамваї і думаю, яку їжу купити для своєї родички-інсультниці… Яке ж все таки сумне в мене життя.
Тримаю квиток у руках, розглядаю його, зминаю і розправляю…
Виходжу з трамваю… Йду до свого будинку… Повітря сповнене запаху диму й дощу…
Постать Софії з кожною хвилиною все більше танула в тумані… Доки зовсім не зникла.
Аби ж вона знала, що Олег був шалено в неї закоханий, просто думав, що вона його не кохає…
На вогкому асфальті лежав маленький зім’ятий квиток…
2011 – 2014 рр.
ID:
507518
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.06.2014 14:26:22
© дата внесення змiн: 26.06.2014 14:26:22
автор: Sereniti_Flawia
Вкажіть причину вашої скарги
|
