Ти розчепірюєш пальці, розправляєш руки, хапаєш безпорадно грудьми вітер, ніби хочеш злетіти…
А насправді ти падаєш зморена й збайдужіла долілиць…
Ти так хотіла збагнути сенс свого /всього/ буття, а насправді не можеш навіть збагнути,
яким чином у тебе на зап’ясті опинилася мураха…
Твоє шовкове надприємне волосся коливається у такт вітрові, і тобі здається,
що ти у велетенському маятнику, і якась невидима рука рухає твоїм життям.
Насправді ж ти сп’яніла самотня дитина, що заблукала у нетрях власних думок, не досягнувши й вісімнадцяти… чи двадцяти одного скоріше…
Тобі ввижаються смарагдові зелені очі, ніби віщування Предтечі, ніби Олександрійський маяк твого внутрішнього океану…
Тобі здається, що ти йдеш на їх світло і оклик…
Насправді ж ти дивишся впритул на кішку всередині себе, і бачиш її очі між своїх ребер… їх холодну зеленкувату яскравість…
Тобі здається, що краще було б кинутися з кручі вниз…
Але от у чім річ… у твоїй місцевості сама рівнина…
Тому ти кидаєшся в обійму кращому ліпшому…
І в цьому і є весь сенс твого /не всього/ буття…
Але тобі здається, що життя так і скінчиться… Безпорадний милий ангел з шовковим світлим волоссям і смарагдовими очима у віддзеркаленні мрій… Прокинься!
