Невже умре ця мова ніжнорука
і світ її ніколи не оцінить,
і ключ навічно втратиться до коду
загубленої дійсності, і місяць
в тривозі буде ночами світить,
шукати: де поділись українці?
Ця плинність голосних—не для інструкцій,
ця мова—не жорстка і не технічна.
Вона—для розуміння і зітхань,
високого блукання між світами
і повивання пеленами людства,
що, як дитя, здригається нервово.
Ми—чародії помислів і слів,
що десять значень обіймуть звучанням,
що синтезу подужають підйом
в мелодії музичних узагальнень
або...або щоденного життя
відтворять полохливі світло-тіні
предивним спадком суфіксів отих,
які про все на світі скажуть ніжно...
Невже секрет утратиться навік,
черговий ключ загубиться із зв’язки
що брязкає на крученім шнурку
в самим собою зайнятого світу,
для кого ми—сто тисяч Валентин
із «Тракторів історії»*, які
вихлюпуються хвильками щоднини
із темних сховків Східної Європи?
Чи ті, у кого Всесвіт є в руках,
пожадливо метнуться до чужого?
Чи істеричність лайки звабить тих,
хто чарувався музикою слова?
«Довірся мені,--мова жебонить,--
май мужність—і я виведу із лісу,
а Бог не дасть—залишуся з тобою,
і ліс навколо тебе стане храмом».
Вікторія Торон
*Marina Lewycka “ A short history of tractors in Ukrainian”, Penguin Books, 2005
