Просто ми так часто вбираємо маски:
байдужості, нахабності, вседозволеності.
І надто часто придумуєм відмазки,
Щоб приховати причини підпухлості та втомленості.
Вмикаючи образ - одних із нажитих багатьох,
А з часом і досвідом їх все більше -
Ти захищаєш своє серце і все в ньому ще тепле
Від плювків, від образ, від суматох.
І сміючись голосніше від всіх,
розмовляючи більше від всіх із цієї кімнати
Ти просто заглушуєш свій внутріщній порив зробити
надто необдуманий, бажаний, лякаючий
та до біса щирий вчинок: підійти й обійняти.
І намагаючись знищити себе по кавалках,
щоб відбудувати нову, правильну і залізну до відчуттів,
Ти фізично відчуваєш дотик, смак, запах, тепло губ -
нереальних, як в нашому останньому поцілунку
Із присмаком солі - як лише я могла хотіти, як лише ти хотів.
Маска відпадає...
P.S. "Баута" як доказ і як втілення
