В самотності немає забуття,
І одинокий вечір не несе покою.
Проходить, мов в один момент життя,
Життя, що було зв'язане з тобою.
Лиш в пам'яті залишені ті дні,
Що ми кохали так несамовито,
Здавалось ми у всесвіті одні,
І наше счастя небом оповито.
Плекали ми кохання, мов дитя,
Дитя жадане і народжене у муках.
Ми відчували жар серцебиття,
Та танули тілами у цих звуках.
Так палко цілував мої вуста,
В обіймах я тонула, від бажання,
Затьмарилась й крутилась голова,
Від нашого шаленого кохання.
Ми плинули по течії бажань,
Весь світ для нас був зайвим і порожнім.
Ніколи ти не знав таких кохань,
Для них ти був раніше не спроможній.
Ввірвалась я в твоє друге життя,
Мов вранішній весняний вітер, нежаданий,
І вирвала тебе в незабуття,
Таке солодке, пристрастне, давно бажане.
Та счастя наше надто вже крихке,
Приховане від всіх і від нікого.
Всі ночі, дні, звінки - таке рідке...
Для нас, для інших же нема нічого.
Моментами в неспокої життя,
Ми разом забуваємось в любові.
А в інші дні, години, в забуття,
Я поринаю від тупої болі.
Болить із кожним днем усе простіш,
І дихати стає мені поволі.
Надіюсь, любий мій, мене простиш,
За ці моменти туги, мимоволі.
В самотності немає каяття,
За обрану собі такую долю.
Мабуть, таке у нас у всіх життя,
І обираємо його ж по своїй волі.
Тужити я не буду в самоті,
Бо одинокий той, хто вже давно в зневірі!
А я піду в просторії лани,
В лани, де є можливостей в безмірі.
ID:
491893
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.04.2014 23:36:24
© дата внесення змiн: 11.04.2014 23:41:30
автор: Стася
Вкажіть причину вашої скарги
|
