Живе одна світла душа між люду і темноти.
Блукає, ходить: тягнуться за нею нещасть нитки.
Та вірить душа, що порвуться вони.
У відчуття порине з головою свободи.
Вона бореться за кохання до хрипоти.
І вірить в справедливість до сліпоти.
Щось погане зробити - малі відсотки.
Душа ця ніби не з цієї жалюгідної планетки.
Здається, такі вимраючий вид, квітки.
Та заплуталась вона у сітки:
нерозуміння та мерзлоти.
Хоч сама вона переповнена доброти.
Розіб'ється лід, й нічого не лишиться від самоти.
Душа набере правильної висоти.
І буде слати мені фотокартки.
Де вона не сама і щастя до краю повна.
