Дихай у стигми, кров нехай жилами стигне,
Тіло стає хлібом, з вен витікає вино
Струменем на стегно,
Змочить рапаті п’яти,
Нас на ліжках розп’ятих,
Не для людського спасіння,
А для горіння.
Небо впаде у твоє піднебіння
Стадами хмари із вух
Димом на сполох:
«Міцно тримай!»
Завтра ми порох,
Зліпки в болоті і глині,
Трапеза черв’яків,
Канем у безвість віків…
Дихай і край!
Руки до рук, мов до грубки,
А на зап’ясті зарубки,
Написи розставань.
Хочеш - за звичкою зрань,
зранку ще зимно рано
Згубишся у туманах,
Випарі хтивих міст,
Ляжеш на ложе пороків
Інших торкатись сто років,
Я ж до горлянки ніж,
Видушу щемний вірш,
Останній тобі, як вихрест,
Як примха.
Дихай!
Дихай у стигми, кров нехай жилами стигне,
Тіло стає хлібом, з вен витікає вино
Струменем на стегно…
