Ми часто промовляємо: ледве не впав, ледве не попав під авто, ще трохи й сталося б те, що виправити не можливо. Що стоїть за цим «ледве»? здається я починаю розуміти.
В під′їзді старого дому на третьому поверсі біля вікна сидів чоловік. Чи то від того, що в під′їзді було темно і лише світло ліхтаря, що пробивалось крізь запилене вікно освітлювало його обличчя. Воно виглядало досить блідим і змученим. Але коли я підійшов ближче до нього все навколо ніби перестало існувати. Обличчя світилося щастям, яке може випромінювати тільки закохана людина, а він сам випромінював таке тепло і спокій, що я мимоволі зупинився.
«Як відчуває себе людина в останній день свого життя?»-запитав він. Його питання не налякало мене, навіть більше – спантеличило. Я було відкрив рота, щоб прочитати йому лекцію про сенс життя та схоже він вже знав мою відповідь й почав розповідати сам. Чи то була фантазія психічно-хворої людини чи правда дійсно неземної істоти – судити вам. Але я йому вірив від першого до останнього слова.
****
Цього дня як і у всі інші дні ангели, які готові були нести відповідальність за життя людини, знаходились біля велетенського дзеркала, в якому що раз з′являвся образ немовляти. І щоразу один з ангелів зникав. Це й зрозуміло дитина обрала свого ангела, а він обрав дитину. Я теж стояв і чекав допоки не з′явилася вона. Більш досконалого витвору господа варто було й чекати. Вона відкрила очі і поглянула на мене. Вона бачили тільки мене, а я тільки її. Я зрозумів – я обраний. Зрозумів, що буду з нею завжди і всюди. Ще мить - і я вже був поруч з нею там, в клініці. Акушер робила свою справу чітко й без поспіху. Знімала залишки материнського лона та крові. «Діти завше плачуть або кричать під час народження, а ця всміхається. Перший раз таке бачу» -промовила вона, кутаючи дитину в пелюшки. О так! Ти всміхалась. Дивилася на мене своїми очиськами й всміхалась.
Перший мій страх за твоє життя з′явився коли ти почала ходити. Ти примудрялась залізти в будь яку шпарину й тихесенько там сидіти, допоки мама розшукувала тебе по всьому дому. Тоді я ставав вашою кішкою «Мусею» і відводив маму до тебе. Ось ти вирішила, що шнур від телевізора це іграшка й смикнула його до себе. Мама в сльозах лише прошепотіла: «Господи, я ледве тебе не втратила!» Ледве…..
Ти стояла біля паркану й плакала, коли сусідські хлопці зі сміхом кричали «Чапля! Чапля!», а я втішав, промовляючи, ти красуня. Справжня балерина. І ні для кого не стало несподіваним твоє бажання ходити в балетну школу. Плакала над розчервонілими, стертими до крові пальцями й повторювала за мною – я зможу, я все зможу. А я дивився щасливими й закоханими очима на цю сміливу й напрочуд цілеспрямовану дівчину і розумів: вона – зможе!
Тільки з тобою я зрозумів, що таке земне кохання. Бурхливе, неспокійне, вірне. Коли ти зустріла його, мене навіть почала непокоїти думка «Зачекай, хто тут ангел. І хто повинен її оберігати!» я знав що цей чоловік буде поруч не дивлячись ні на що. Що саме він пройде з тобою по життєвому шляху до самого кінця. Що ж щасти тобі, моя маленька фея.
Іноді за мрією та ідеалами майбутнього ми ніяк не хочемо бачити, що відбувається в сьогоденні. Й саме це дає нам впевненість в тому, що там в майбутньому у нас ще буде такий самий вибір і шанс. Вибір….
Не плач, благаю, все буде добре. Втішали ми тебе по черзі з чоловіком. Ти вагітна – це ж так прекрасно. Ти будеш мамою. А потім чоловік шаленів від праведного гніву «Як ти могла тільки подумати про те, що дитина тобі не потрібна?» «Поки не потрібна, - оправдовувалась ти. От стану знаменитою, тоді й будемо думати про дітей». А я? я навіщо? Ти тільки народжуй – я буду поряд. Я допоможу! «Ти що не розумієш, що це крах, це кінець моїм прагненням, старанням. Ні я не можу відмовитися від цього шансу!» - в твоїх думках було стільки впевненості в собі і в своєму майбутньому. Майбутнє….. Як би ж то знати…
Отак просто викреслити маленьке, крихітне життя із своїх планів, стерти мов гумкою, а потім переписати заново…
Хибна думка, що доля людини лежить у нас на долонях. Ні. Долю кожен з вас по камінчику творить сам. Ми лише застерігаємо від хибних вчинків та думок, оберігаємо від випадковостей та підтримуємо вас в хвилини розпачу. Все що вам потрібно вірити в краще та довіряти. Кожен день для вас вибір поведінки, думок, слів, як наслідок вчинків. Ніхто не знає всіх поворотів долі, але ми розуміємо, що щомиті поки ми поруч ваші кроки та думки не зруйнують подальшу вашу долю. Поруч…. Коли ти зробила цей хибний крок – мене не було поруч…
Особливість будь кого з нас( неземних істот) полягає в тому, що для того щоб бути поруч нам потрібен свій захист. Без нього ми втрачаємо сили, зір, чуття і врешті решт зникаємо, без шансів на подальше існування. Одна маленька пігулка захищає нас від зовнішнього впливу на ваш земний рік. Дає змогу бути невидимим і таким потрібним. Мене не було лише декілька годин, поки я поповнював свій запас пігулок. Лише час, та справа зроблена і вже нічого не повернути і не змінити.
Щось штовхнуло в груди та шарпнуло в гору. «Як ти міг?» прогриміло десь високо в горі. Що я міг відповісти? Ні чого.
І здавалось для моєї дівчинки нічого особливо не змінилось. Репетиції, виступи, купа шанувальників за дверима а поруч коханий чоловік. Та я знав! Я знав, що наслідки будуть і вони неминучі. Боже провидіння! Ми не можемо втрутитися з його замисли. Ми не можемо передбачити його втручання в долю людини. А саме головне нам не завжди зрозумілі його вчинки. І вічне питання: «Чому, Господи?» - виникає не тільки в людини, а навіть в таких істот, як ми.
Чому, Господи, ти покарав її саме так. Чому?
Перелом в тазостегновому суглобі…. Кар′єрі кінець, без вибору і шансів. Вибір був зроблений раніше. Тоді коли вона потай їхала в клініку, щоб позбутися дитини.
Розпач, біль не дають , моя дівчинко, тобі змогу мене почути і лише вічне питання: «Господи, чому?» Чому…. Шепотів і я. Навіщо ти так її караєш? Навіщо стільки болю? Ти ж милосердний.
Знову щось штовхнуло в груди та шарпнуло в гору. «Навіщо? Дивись!» і крізь те дзеркало, де я вперше побачив її я побачив знову. Це вона? Ні, не може бути. Розбещена, пихата в світлі софітів та пристібак. А дома – їй немає діла до чоловіка. Хто він для неї, врешті решт – ніхто. А далі – самота, що штовхає заглушити смерть чоловіка та пізнє каяття, черговою пляшкою алкоголю. А далі… холодний будинок і вона на підлозі покинута й всіма забута. І все теж питання на вустах «Господи, чому?»
Я зрозумів. Ти не вбиваєш її, ти рятуєш. І можливо є безліч різних способів, та тепер впевнений, що це єдиний обраний і правильний твір вибір. Я допоможу їй встати з колін та знайти віру. Бути поруч. Втішити, заспокоїти, допомогти.
Як пояснити людям, що дитина - це дарунок Господа. Що знехтувавши цим подарунком, скільки б церков і монастирів ви не об′їздили, скільки б молитов не промовили в розпачі – не повернути назад час і не виправити того, що вже зроблено. І потрібно чудо, щоб змінити те, що змінити здавалось би не можливим.
Чергова поїздка. Цього разу в Ізраїль. Штучне запліднення. ЇЇ надії та запевняння лікарів, що все буде добре. Тільки я знаю, що шансів немає. І тут мене осяйнула думка, що якщо Господь слідкує за вчинками людей через очі ангела то єдине що залишається – осліпнути. Кому потрібен сліпий ангел? І що від далі зможе? Як надалі застерігати від хибних думок і вчинків. Але ж це шанс, шанс на чудо. Називайте це будь-як, та я вже прийняв рішення.
Темінь огорнула мене. Ми не відчуваємо а ні холоду, а ні спеки. Не відчуваємо запахів та смаку. Єдине, що в нас є це зір. В мене його вже не має. Тепер тільки фахова робота лікарів і чистої води фізіологія. Все буде добре…
Я починаю звикати до своєї сліпоти. Тепер я знаю що можу бачити, бачити серцем. І я бачу твоє щасливе обличчя, залите слізьми. Ти обнімаєш по черзі всіх лікарів, готова зацілувати їх до смерті. А вони щасливі лише тому, що від щастя світишся ти. В чоловіка тремтіли руки від хвилювання. Він так стиснув тебе в обіймах, що ледве вистачило сил промовити – обережно, любий. Обережно….
Можна полічити на пальцях однієї руки скільки днів ти була вдома. Твоїм домом стала лікарня. Довгих дев′ять місяців, щасливих місяців надії і віри, що все буде добре. Все буде добре…
Знову закінчуються пігулки. Та цього разу я не покину її в такий відповідальний момент. Тай без зору заплутатись в астральних порогах так легко. Може потім. Передчуття. Передчуття, що моя хитрість не оминула всевидюче око, справдилась. Знайоме шарпання, удар в груди і голос, його голос. Так, ні хто не має право порушувати закони. Закон – це істина, це певні правила. Я зробив виключення із правил. Зробив те, що не повинно було б бути. Не повинно бути…
Нарешті настав довгоочікуваний час пологів. Операційна вже підготована. Як мені захистити її, як вберегти. Вона не витримає звістки про втрату дитини. Для неї це теж саме, що вмерти самій. Вона не витримає цього розпачу, болю. Ні! Я розкрив над нею свої крила. Вберегти. Не дати божому провидінню виконати свій суд. Полум′я лавиною полилося з небес на мої крила. Я не відчував болі, знав лише одне. Це врятує її, це врятує дитину. Таку очікувану, вимолену, вистраждану. Маніпуляції та метушня лікарів, зойки породіллі і крик новонародженої…. Все скінчено. Мені вдалось. Я зміг!
І ось тепер я сиджу отут, на підвіконні. Пігулки закінчились і щогодини я можу просто зникнути. Я не можу бачити, а ні її, а ні дитинии та я серцем відчуваю, що все гаразд. Що буде все гаразд. Інакше й бути не може, тому що любов і щастя – це істина. А істина це закон.
В протилежному будинку за вікном жінка заколихувала дитину, посміхаючись та щось тихенько наспівуючи.
На підвіконня тихо опустилась пір′їна.
Щасти тобі, моя мила, маленька фея.
ID:
476041
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.01.2014 21:36:25
© дата внесення змiн: 30.01.2014 21:45:02
автор: мышь
Вкажіть причину вашої скарги
|
