Здається, я дійшла до крайньої межі,
Нема куди іти, нема що відчувати,
Позаду залишились майже невидимі сліди,
Нема із ким стояти, нема кого чекати.
Ти скажеш, що усе мине,
Забудеться, минеться, обійдеться.
Та минуле мені ніхто вже не верне,
Такого відчайдуха звісно ж не знайдеться.
«Забудь все, що було –
Треба ж вперед іти!..»
Так моє серце кожного навчало,
Та не дало мені кінцевої мети.
Мало рухатися далі,
Нещадно топчучи минуле,
І розподілені уже всі ролі,
Та серце все ж не обмануло.
Воно тихо шепотіло:
«Стій, зупинись, так швидко не лети...,
Не озирнешся як уже й минуло,
Радій, що маєш, бо вдруге не знайти…»
А я летіла навздогін до мрії,
Коли казало, що вона вже тут,
І тепер стою на роздоріжжі ліній,
І вибираю собі новий маршрут.
12 лютого 2012 року
м. Івано-Франківськ
Ох уж це роздоріжжя, як все таки важко зробити вірний вибір, тим паче коли він впливає на усе твоє життя. Бажаю вам знайти вірний шлях. Вірш сподобався, дякую.
Ліза Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00