Вони зустрілись ввечорі у парку...
Була ще сьома, але через дощ і хмари небо швидко темніло. Вони йшли під різними парасолькам. Орест обережно оминав калюжі, Надя здавалось навмисно робзбризкувала кожну із них. Парасольку вона також кружляла на всі сторони...
-Ти вже вся мокра! Нащо ти взагалі брала парасольку?
-Щоб гратися з дощем у схованки! - засміялась Надя і розбризкала ще одну калюжу.
-Ти захворієш!
-А ти будеш мене лікувати! - знову сміялась вона.
-Змерзнеш і захворієш!!!
-Та мені не холодно, хіба не бачиш, я бігаю! - і з цими словами вона понеслась вперед.
Орест наздогнав її і вхопив за капюшон.
-Припини, це не іграшки! - і забравши в неї парасольку, підхопивши її, як шкідливого кота, забрав до себе. - Ти вся мокра, через тебе і я буду мокрий.
-То відпусти мене. Я не жалітимусь!
-Ні! Підеш зі мною! Принаймі під моєю парасолькою ти не вимокнеш ще більше. Мені ще не вистачало, щоб ти захворіла на пневмонію.
-Я вже хворіла.
-Хто б сумнівався.Бачу це зовсім нічого тебе не навчило.
-Ну і що тепер,не ходити і боятись крок зробити?
-Все. Сперечатись будеш з кимось іншим.
-Яка романтика...Дощ...вечір...світ вечірніх огнів...і ми під однією парасолькою. Всі думатимуть — яка прекрасна пара.
-Добре, хай думають. Думати корисно.
Попереду них йшла ще одна пара.
-Як думаєш, вони справжні закохані, чи як ми? - спитала Надійка.
-А ми штучні? - засмівся Орест. А потім додав з серйозністю. - Справжня закоханість, повір мені, у багатьох зараз штучна.Навіть якщо вони цього не розуміють.
-Ну в тебе більше досвіду в цих справах.
-Ану цить! Я взагалі не знаю, скільки існує людей, з котрими ти так гуляєш.
-Закрили тему. - згадала універсальну відповідь Надя....- Я придумала, чим можна замінити твоє часовбивання.
-І чим же?
-Давай писати один одному казки!
-Ой, а нічого крутішого ти придумати не змогла? Вранці хоча б щоденник, ввечорі —вже казки, а вночі-що? Скажеш піти зняти фільм? Колискових тобі не заспівати?
-Можеш і заспівати. Я послухаю.
-Ой, як весело і смішно.
-Ще ні, ти ж не почав співати. - засміялась Надія.
-І чого ти така несерйозна? - скорчив гримасу Орест. І трохи подумавши додав. - а давай втечемо?
-Це ти сказав? Я думала не дочекаюсь цих слів до старості! Побігли!
-Я ж ще не сказав куди...
-Та хіба це важливо?
***
-Я тобі напевно вже дуже набридла, так? - питала Надія, тримаючи його руку обома руками. - Ти мене привів до цього лісу, щоб залишити вовкам?
-Так, я мріяв про це з першого дня нашого знайомства. - засміявся Орест. - Що, дуже страшно?
-Не те, щоб дуже....Просто не вистачає дихання, пережимаються голосові зв*язки і мені здається, що простір звужується і тисне на мене. А ще я взагалі нічого не бачу... Навіть зірочок. Якесь глухе місце...
-Ти ж хотіла казочки? Я погано пишу, але організувати казку можу легко. - засміявся Орест. - от зараз ти можеш відчути себе Машенькою, що заблукала в лісі. Уявляєш, як їй було страшно? І біля неї не було Ореста, що тримав її за руку. Піду собі десь.
-Я тобі піду! - вчепилась в його руку Надійка.
-Добре, відведу тебе спочатку до старої відьми, а там вже сама.
-О, нарешті я в своїй стихії. - засміялась Надя. - ні, цим мене не налякати. Коли я була маленькою, то обожнювала фільми жахів. І коли потім лишалась наодинці, мені в голову лізли усілякі кошмари, і ось щоб приборкати ці думки, я просто придумувала діалог з якоюсь страшнючою істотою — і вона того ж часу ставала мені другом, я вже не боялась і могла спокійно спати.
-Ти диви, то ти чарівниця. Страшних істот в друзі перетворюєш. Тепер розумію, як ми з тобою подружились. - сміявся Орест.
-Я не перетворюю... Я відкриваю справжнє серце.... А ти сам хоч знаєш дорогу? Хіба тут можна щось розібрати?
-От ти даєш! Казок не дивилась? Хіба там хтось знав вірну дорогу?
Поступово ліс рідшав, вже трохи виднілись зірочки. Звідкілясь з*явилась річка...
-Яка гарна казочка! - плескала у долоні Надійка і побігла до води.
-Ти куди, дитино! Дощ, холодно!
-Це спочатку холодно, а потім звикаєш! - кричала Надія і плескалась у воді, як каченя в лужі. Такого задоволення на її обличчі Орест не бачив навіть в горах.
-Вилазь звідти швидко! Негайно! - кричав він. Вона вибігла трохи ближче до берега і виловлюючі хвилі руками огорнула його у прохолодну воду.
-Тобі нема шо втрачати! Ти вже мокрий! - сміялась вона.
-Ну тікай, якщо зможеш! - кричав він, наздоганяючи її у воді. Нирнувши, він скрився під водою. Спочатку Надя не сприйняла це всерйоз, але дивлячись, що його немає, розхвилювалась дуже сильно.
-Де ти? Не жартуй! Оресте! Я не вмію плавати! Будь-ласка!
Вона відчула, як міцна сила хапає її за ноги і відкидає десь подалі у воду. Нарешті з*явилась голова Ореста.
-Я ж тобі казав, що я — як риба у воді. З ким ти зібралась змагатися? - сміявся він.
-Все-все-все! Припини, я справді не вмію плавати, не штовхай мене на глибину.
-На спині хоч лежати вмієш?
-Звісно.
-Звісно...Лягай. Дещо покажу тобі.
-Я боюсь, ти мене десь втопиш.
-Та лягай, не бійся. Ти ж вперше на річці вночі?
-Так.
-А я свого часу любив рибалити і був тут вкрай часто. Не бійся, я стою поруч. Бач? Нікуди ти не запливеш.
Спочатку Надійці було страшно, вода створила якусь атмосферу повної ізоляції від зовнішнього світу, вона немов стала тепер частиною світу водного, а не земного. Але вона не збиралась показувати Орестові свій страх, тому навіть посміхнулась і нарешті подивилась вгору.
І це було просто неймовірно. Все...Її нема...Вона розтанула в зірках, що були над нею, і в відображенні котрих вона знаходилась. Світ став єдиним. Одним цілим, ніби вже і не буває, ані неба, ані землі... Є тільки один цей простір і вона — маленький мандрівник в ньому. Зорі котились в неї по щоках, хвилі огортали її і гойдали, немов сповиту дитину, небо обіймало ковдрою і посміхалось. Вона забула про час і тільки голос десь звідти, не з її світу, а десь там, здалеко, вирвав її із цих обіймів.
-Ну як? Гарно?
-Це не просто гарно...Це надзвичайно...
Він лежав поруч у воді, і так само дивився на небо.
-Коли я був трохи меншим, я міг пролежати у воді і дивитсь у небо вкрай довго. Роздумувати про щось своє. Чи ні про що взагалі. Це якийсь спокій, немов батьківський. Немов тебе гойдає чиясь велична рука, що все про тебе знає. - Він вхопив одну зірочку в неї з обличчя. - Я не люблю, коли ти плачеш, але торкатись зір — приголомшливо.
-Я тільки зараз розумію, чому підійшла тоді до тебе. Ти — просто чарівник, що не міг второпати про свої здібності.
-А хіба не весь світ чарівний, як ти казала?
-Звісно, але далеко не всім це під силу зрозуміти. Так дивно, а бабуся завжди казала, що в мене погана інтуїція...Бабуся! - закричала Надія. - Чи то від хвилювання, чи то від страху, вона опустила ноги, щоб торкнутись дна і зрозуміла, що пішла під воду. Дна не було і близько, вона намагалась робити якісь рухи, але нічого не допомагало, плавати вона так і не навчилась.
Не розуміючи як взагалі, вона знов опинилась на поверхні води, вона почала істерично бити по воді, щось кричати, ковтати воздух.
-Та спокійно! Спокійно! Ти втопиш мене — почула вона трохи знервований голос Ореста. - Тримайся за мене. Нас просто трохи віднесло за течією, тут немає нічого катастрофічного.
Надія перестала панікувати і робити різьки рухи. Вхопившись за Ореста, вона тільки схвильовано промовила:
-Не варто...Не варто було, чим я думала?! Я ж знала, що таке буде...Варто було прислухатись до бабусі.
-Почалось. Пророкування. - вже спокійним голосом з нотками сміху казав Орест. - От тому що ти сама в це повірила, ти й почала тонути. Заспокойся.
І вже майже, коли вони підпливали він раптом підштовхнув її вперед і закричав:
-Далі давай сама! Будь-ласка, пливи! В мене судороги, я не зможу пливти далі! - і якось швидко скрився під водою.
У відчаї Надійка почала кричати, чи то від стресу, чи від страху вона трималась на воді, але нащо тепер їй було пливти без нього? Занурюючись під воду з головою, вона марно сподівалась побачити його. Тут виявилось зовсім не глибоко і вона навіть спокійно діставала дну.
-Егей! Страшно? - винирнув Орест. Надія завмерла. Вона почала бити його і кричати, що було сил:
-Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! Як можна? Як же можна так жартувати? Ти....Ти...та я не доберу слів! - кричала вона і швидко бігла з води. Він намагався вхопити її за руку:
-Та припини, куди ти біжиш. Вдягни мою кофту, вона суха я залишив її на березі.
-Не чіпай мене! Більше ніколи, ясно?! Не підходь і взагалі щезни, чуєш?! Нащо я взагалі до тебе підійшла тоді. - зо всій сили штовхнула вона його у воду, і побігла по тій дорозі, що освічувалась зорями.
“Нормальна дорога, на біса він вів мене тим темним лісом” - все думала зі злостю і образою, і біжала якомога швидше.
-Не йди! Туди не можна! Стій! - кричав Орест, наздоганяючи її.
Вона й не бачила, що дорога звужувалась, а з одного боку тягнувся глибокий скелястий яр.
Нарешті Орест вхопив її за плече, але одним необережним рухом, зіскользнув сам. Надія встигла вхопити його за руку і що сили потягнула на себе.
-Відпускай!Ти мене не витягнеш!
-Значить я буду тримати тебе, поки не прийдуть люди.
-До ранку? В мене не вистачить сил, а в тебе тим більше...Відпусти, бо інакше впадеш сама.
-І хай. Як впадеш, я сама стрибну.
-Боже, ти ж тільки-но кричала, щоб я більше ніколи не підходив, а тепер збираєшся зі мною померти? - з притаманною йому манерою сарказму промовив Орест. - Хіба нормальні люди поводяться?
-Ні, тільки закохані. - зі сльозами кричала Надія.
-Ану відпускай! На біса ти мені там потрібна?
-Комусь іншому це розкажеш. - закричала Надійка і почула, як її тіло вже зривається і летить донизу...
ID:
449293
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.09.2013 22:10:26
© дата внесення змiн: 15.09.2013 22:10:26
автор: Юліанка Бойчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
