Знову стручок вагону
Вилузгав мене з себе
І покотились, стрибаючи сходами,
Горошини сонного люду.
І я з ними…
Я бачила народження мого
Сонця.
Воно невтомно зрушує тіні,
Вихоплює об’єми з площини ,
Вирізьблює на горизонті
Шпилясті горбаті спини,
Зелені кучері на грудях міста,
Суворі брови мосту.
Сонце висвітлює бруківчині вічні мозолі.
Стерті віками долоні доріг
Знову і знову довірливо мені розкриваються.
Дивлюся в далечінь.
Тану на лискучих бічках каштанів,
На ребристих лавах чужого саду…
В зіниці чорного крука
Крихітним відбитком лишаюсь.
Всотує мене осінь.
Люблю/ Кохаю
тонкогранно і оригінально-образно-зримо... антропоморфізація міста-світу - вийшов "живий" портрет...
Знову стручок вагону Вилузгав мене з себе І покотились, стрибаючи сходами, Горошини сонного люду. І я з ними… і кожен рядочок...
gala.vita відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00