Знову стручок вагону
Вилузгав мене з себе
І покотились, стрибаючи сходами,
Горошини сонного люду.
І я з ними…
Я бачила народження мого
Сонця.
Воно невтомно зрушує тіні,
Вихоплює об’єми з площини ,
Вирізьблює на горизонті
Шпилясті горбаті спини,
Зелені кучері на грудях міста,
Суворі брови мосту.
Сонце висвітлює бруківчині вічні мозолі.
Стерті віками долоні доріг
Знову і знову довірливо мені розкриваються.
Дивлюся в далечінь.
Тану на лискучих бічках каштанів,
На ребристих лавах чужого саду…
В зіниці чорного крука
Крихітним відбитком лишаюсь.
Всотує мене осінь.
Люблю/ Кохаю
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450203
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.09.2013
автор: gala.vita