(Океан Ельзи - альбом "Земля")
Вечір. Лежиш. Безодня
У серці твоїм навік.
На небі без неї сьогодні
Не стулиш до р́ання повік.
І вітер шматує безкраїй
Любові смутний океан,
Далеко прямує за хмари
Думок неземний караван.
Він пливе крізь стіну божевіль
До незвіданих досі країн,
Лиш коли згинуть всі - отоді
Він верн́еться до рідних сторін.
Лиш коли навкол́о ні душі
Не залишиться для потрясінь,
Обійми у всій ́ясній красі
Свою Панну зі сновидінь.
Вона прийде неголосно, стиха
В л́егкім мареві світлих одеж,
І відв́ерне від тебе все лихо.
Не стріляй лиш мовчанням - уб'єш.
Ти прийми її враз наяву,
Коли час прийде вірити в мрії,
На вечірньому тім рандеву
Сп́овни давні юнацькі надії.
У ній зникнуть усі пори року,
І субтильні буд́уть протилежності.
Сонцесяйно від кожного кроку
Ти скупайся в її незалежності.
Бо твоя Джульєтта маленька,
Надто схожа на Надю й Лоліту,
Хоч ступає водою тихенько,
Та заведе тебе в Бодегіту,
Віднесе тебе далі в безодню,
В закулісся грому й блакиті.
Ти відчуєш таке лиш сьогодні,
У сонному мареві миті.
А прокинешся - все стане зразу
Ясно, просто, надміру логічно:
Є причина одна: цього разу
Поруч з нею ти спав цілу вічність.
20/5/12
