Розніжене лоно для духовних утіх,
Уламки розмов,
Що свідчать про кістяк істини,
Яка в шафі віддалених здогадів припадає пилом,
Бо страшно тобі,
Моя богородице,
Оновити своє джерело.
Ти знаєш, з нього щодня п’ють нові люди,
І ніхто, крім нього,
Не приносить тобі свій післясмак.
Ти ж кидаєшся в простір
Невдалих обійм,
Які душать отруєним змієм,
Поки ти не визнаєш – Так,
Це було все,
Заради чого я жила,
А що буде після –
Навіщо
Ці надзайві думки,
Якщо всі знаєш,
Що й наднавпаки
Розляглися над тілом узлісся,
Обумовленого суттю над’яр’ям.
І твоє окривавлене простирадло,
Що свідкує про післянаслідок
Твого вічного віддавання себе,
Моя жінко.
Потім сутінки
Вимиють ніжність.
Згодом речі заповнять багаж.
А вся сутність вистигла,
Мов зимовий вечір.
І я промовлю тобі:
«О, жінко,
Як же страшно,
Що знищена молодість,
Як же гірко
Цілувати ці губи,
Що свідкують тріщинами про позакровний досвід,
Про любові новітні,
Що, мов дослід,
Роздирали тебе навпіл».
Потім-попіл на дно
І постріл.
Він любив тебе.
Надто сильно.
І тому й не посмів.
