Прости мене, благаю.
Визирни у вікно.
І усміхнись.
Згадай.
Все те, що було під дощем.
Згадай і зупинись.
Бодай на мить.
У пам'яті.
Тобі добре, правда?
Зрозумій, мені сумно, і цей сум також сумує за тобою. Знаю, помилився. Знаю, мовчав замість того, щоб виправдовуватися. А ти знаєш, що відтоді я ще не спав, хіба що в метро на кілька хвилин закривав очі, щоб ти прийшла до мене, але тебе чомусь не було? Скажи, ти знаєш, біль очікуваний чи несподівай, болить однаково сильно? Я йду. До тебе. Під дощ.
Прости мене, благаю.
Виявляється, в вічі це говорити страшно.
Але я прошу.
Забудь.
Мою слабість.
Забудь навіки.
Зітри це з пам'яті.
Щоб в ній було місце для нових історій.
Під дощем.
Ти помітила, що в мене тремтіли коліна? А те, що я ніразу не відвів погляд? Я був нестерпним? Ти ще щось відчуваєш до мене? Це щось приємне, чи не так? А ти часом не магніт? Просто мене до тебе тягне. Протилежностостям разом завжди краще. Тобі було добре зі мною?
Прости мене, благаю.
В нас ще буде безліч моментів під дощем.
А якщо захочеш, то під сонцем.
Уяви.
Життя поза оболонкою гордості.
Воно радісне, повір.
Ти ж не можеш бути самотньою.
Ти також не можеш бути не зі мною.
Але де ти зараз?
В моєму серці. Ти оселилася в ньому навік. А я тепер бездомний. Чи ти ще знайдеш місце в своїй душі? Я прошу, пошукай. Впусти мене туди хоча в якийсь кутик. Я буду чемним, обіцяю. Продовжим подорож разом?
