Таксі летіло по нічній дорозі,
і фари розривали темноту.
Година перша скоро на порозі,
а я ще й досі на авто "бомблю."
Навколо ліс. І звідки він узявся?
Здавалось, їхав щойно до села!
Аж раптом музики мотив прорвався-
ввімкнулось радіо. Це що за чортівня?
Як бачу: ось, нарешті, на узбіччі,
стоїть клієнт- майбутня пасажирка.
З одежі (двадцять перше-бо сторіччя)-
одна спідниця лиш і майка в дірках.
- Добридень, пані! - двері відкриваю.
- Хеллоу, чувак. - мені відповіла.
- Куди поїдем? - в очі заглядаю.
- Мені б на хату. Я вже геть одна.
- Живеш де, мила, скажеш ти, чи ні?
- Тут зовсім поряд- миті три чи дві.
- Ну добре, покажіть мені дорогу,
а я доставлю вас геть до порогу.
Ми рушили, сиділи, розмовляли.
Вона сказала, що живе одна,
що з друзями сьогодні пиво хляли,
сама три пляшки випила до дна.
Дівча як скрикне: "Швидко! Зупинися!"
Ну я злякався, дав по тормозам,
а сам тихенько вліво подивився:
будинків геть нема: ні тут, ні там.
- То де живеш? - клієнтку я питаю.
- Дивись направо і мій дім побачиш.
Я оком глип, а там могили скраю.
- Ти що, жартуєш?- Ні. Мене пробачиш?
- За віщо? Ти ж ніяк не завинила?
- Того, що думала, я ще і не зробила.
Аж тут відчув міцний укус на шиї,
і вени спалахнули і в безсиллі
махав руками- от же поворот!
З останнім криком мій закрився рот.
Долоні ці в безсиллі опустились,
талант яких відкрити так хотів,
що плакали, надіялись, молили
щоб тільки шлях життєвий не підвів.
Бо є життя, і є своє обличчя-
це щастя, безумовно, так і знай.
Не прагни більшого, ніж можеш ти добитись.
Щоб опиниться... Ні, не зупинитись,
щоб вирватися з смерті- там, за край,
де сходить сонце, де птахи літають,
не мій це світ- чужим він завжди був.
Останній зомбі і поет водночас,
але тебе я й досі не забув.
Моя чарівна, мила незнайомко!
Кохання перше, сильне, як ріка,
що берег подолати волю мала,
назад вернутись- доля не дала.
Зробила греблі, і русло змінила,
бетонні блоки та мішки з піском.
Навіщо зомбі ти собі зробила,
якщо не любиш? Я ж бо дур@ком
тепер ходжу. Поезія- це крила.
Крилатий зомбі: "Я тебе люблю."
На кладовищі, де лежали
в могилах тіла три чи два
таксиста також поховали.
Зупинка серця- ось ціна,
Що я сплатив, віддав своє обличчя
і все, що в мене будь-коли було.
Зате тепер я маю інше, вічне!
Поезія! Привіт, моє крило.
Мене вкусила... муза?
Все-одно.
ID:
418416
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 14.04.2013 18:18:03
© дата внесення змiн: 14.04.2013 18:18:03
автор: fire_maroder
Вкажіть причину вашої скарги
|
