Моя шкіра напружена: холодно, зимно раптово.
Наші помисли вищі, та палимо знову їх, знову.
І груднева юга спопеляє так несамовито,
що по шкірі морозом, по нервах — як лезами бритви.
Обережно, агей! Кров гаряча, і я не померла.
Продукую тепло, зігріваю, ношу штучні перли.
Серед бруду міського, шукаючи власну гармонію,
я про Францію мрію, і мрію про теплу Японію.
У вітринах шукаю не “стейк”, – а банальний шматок підчеревини.
Моя шкіра відчула гротеск від шматка сьогодення.
Чим зима завинила, – запитую – чим завинила?!
ГеТееСом чи прадідом, чи татарами з Кримом?
Ким ти станеш один в популяції виду Людина?
Переможцем? Та ні (за відсутності точної рими).
Я несу своє тіло, – чи пак, душу, закуту у ньому, –
дві субстанції мерзнуть на грудневому аеродромі.
Не війна, не війна! Але вкотре, вкотре офіри.
Відрікаємось так, що моя не витримує шкіра.
Тільки є Україна, де жити востаннє і вперше.
І сідлати коня, і дорогу долати, як вершник.
зима 2012
27.12.2012.
Надія Позняк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Щодо асоціацій: просто мені інколи хочеться якось саме так писати, від нудьги. Я хотіла поставити в отому рядку про переможця інше слово. Але не ризикнула. Тоді би було б так: "Переможця не судять за відсутності рими".
Надія Позняк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вдячна, Євгене, за коментар.
"Моя шкіра відчула гротеск шматка сьогодення.
Чим зима завинила, - питаю, - чим завинила?!
Гетеесом, прадІдом чи татарами з Кримом?"