Сльози зими осідають памороззю
На траву ще зелену, рясну...
Протоптує до душі, щемную стезю,
Плете ковдру пухку, снігову.
Морозним узором рихтує дивину,
Приміряє свою сивину
На доріжки, на землю для мене святу,
Ось, скоро вкриє й горобинУ.
Завіє ,захурделить й усю далину...
А поки що, малює по склу
Живими стіжками сніжинку ще хитку,
Бо стікає слізьми по вікну.
Краде осінні дні золоті у пітьмі,
Чом би й ні, останні ж бо вони...
Ми вже ждемо її й візерунки крихкі,
Завивання вітрів... до весни.
А які ж вони витончені і тендітні ці візерунки-аж не віриться,що все це створено не людськими руками!..Вміє природа щоразу дивувати і закохувати у свою красу!
Дякую Наталю! Природа просто вишукана і чарівна! Як художники слова ми це розуміємо і передаємо через душу поетичним словотворенням тим, хто цього не бачить, але рано чи пізно відкриються очі...Ми допоможемо