Дивна апатія. Існування без цілі.
Не можу взятися до справ.
Як тільки згадаю очі милі і рідні,
За них я би душу продав.
Я пам’ятаю, як ти прийшла увісні.
Хоч ніколи не підпускаю до себе.
Ти також стоїш від усіх в стороні
І чути лиш шепіт: «Не треба».
Скажи тільки, що не треба робить
І тієї ж миті я б скорився.
Не проси тільки тебе не любить,
Бо так тоді вже помилився.