|
Натовп поспішає у своїх справах. У метро завжди хтось кудись поспішає. Рідко коли побачиш там людину, що крокує задумавшись. Можливо, тільки бабусю чи дідуся, що через роки, що впали гирями на плечі і змушують їх хилитись до землі, не можуть бігти переходами.
Метро – результат прогресу. Його і збудували, щоб було, де поспостерігати, хто і як поспішає.
Ми поспішаємо прожити це життя, поспішаємо виростити дітей, хочемо першими завести автівку на заздрість сусіду. Для чого?
У метро завжди знайдеться той, що намагається все устигнути. Чи то дочитати, чи то додумати, чи то допригадувати, а може домріяти. Потяг, що несеться просторами підземелля намагається так само змусити людину пронестись просторами її душі, й зазирнути у самісінькі глибини.
Здається, що метро кудись поспішає. А страшні тунелі, то нетрі його душі, що колись хтось залишив на втіху потягам, а вони кожного дня снують і снують по тим самим околицям підземелля, але так і не дістаються тієї суті. Головне залишається незвіданим.
Цікаво, що вагони, що проносяться тунелями у сучасні часи, проносились цими самими тунелями і у 60-ті, і у 70-ті, і у 80-ті, і у 90-ті роки.
Усе залишилось незмінним, от тільки різні люди мандрували нетрями підземелля кожного дня на роботу, на навчання чи просто у своїх справах. А що, як метро пам’ятає усіх своїх гостей, їхні думки, надії, сподівання?
1983 рік. Метро
Алла заходить у метро. Вона щодня користується цим найшвидшим видом транспорту, та для неї воно має зовсім інший сенс, його роль у її житті дуже важлива.
Якби не ця судинна схема тунелів, багато істин життя, які вона для себе почала відкривати ще з дитинства, залишились би просто загадками, про існування яких вона і не замислювалась.
Як тільки Алла ступає на першу сходинку екскаватору воно поглинає її, здається, вона випадає із звичайного виру подій, які відбуваються десь там надворі, де вона студентка першого курсу одного з ВНЗ Харкова, проста 18-річна дівчина Алла. Мабуть, така ж, як усі.
Та чому тут відчуває себе такою особливою?
А може вона тут не одна така? Можливо кожного дня, тижня, місяця чи року з’являється та людина, яка не проходить повз, а зазирає, чи хоча б намагається зазирнути у нетрі думок оточуючих, а може і у їх душі.
А що як не вона сама собі таке надумала, а її обрали десь там нагорі серед пухких хмарочок бути таким спостерігачем, щоб потім на Страшному суді, чи ба де раніше, звітувати про ті місця, які Бог створив не для людей, а для спокою нетрів планети, а люди посягнули на ту вічну дрімоту і зробили з нею місце для найшвидшого у світі транспорту.
Одразу з’являються якісь думки про особливе призначення і відповідальність, й про те, що колись отримає винагороду за свою працю.
Та кінець стрічки екскаватору повертає Аллу на землю. Знову треба поспішати, бігти разом з усіма, а хто ж змушує нас це робити? Чи ми повторюємо один за одним? Чи тут так заведено?
Ось вона уже на станції. Тут її оточують уже інші люди, не ті, що на екскаваторі. Можливо, серед них є і ті, що стояли поряд на сходинках, та обличчя і думки у них уже зовсім інші. А вона більше запам’ятовує людей не по зовнішньому вигляду, а по їх думках, що мають зовнішній вираз в очах і гримасах обличчя.
Чомусь в усіх такі похмурі лиця, їй хочеться посміхнутись, та страшно виглядати божевільною. Розуміє, що є частиною цієї сірої маси, яка не любить робити якось не так, як усі.
Так, як усі! Хто це придумав? Кому це потрібно? Аллі це ніколи не подобалось.
Ось і потяг виринає з тунелю, мов дитина з лона матері, а звуки скрипу коліс при зупинці, наче перші крики немовляти.
Люди починають скупчуватися, усі поспішають стати тісніше, поближче по краю, щоб першим ускочити на привітну лаву цього синьоокого малюка. Її завжди приваблювало ступати за обмежувальну лінію на зупинці саме у той момент, коли поїзд проноситься станцією зупиняючись. Вона знала, що диспетчер, що слідкує за перебігом подій у метро не зможе помітити цього порушення, бо всі рухаються і потяг затьмарює усі можливі і неможливі проступки. А їй так подобалось відчувати цей вітер на обличчі, як її волосся несеться у напрямку руху потягу, і здається, він от-от її зачепить, та цього не стається, бо вона знає межу, а що як колись не вдасться?
Та Алла заходить разом з усіма у вагон, в руках у неї книжка з математики, їхати їй аж шість зупинок, встигне ще багато чого повторити, тут багато хто так робить. Займає своє місце біля поручнів, не любить поспішати усістися, щоб потім хтось дивився на неї презирливим поглядом.
Тільки встигнувши відкрити потрібну сторінку, дівчина розуміє, що її цікавить зовсім інше. Їй аж кортить зайнятись своєю улюбленою справою, і не закриваючи підручник, Алла починає спостерігати за оточуючими, роблячи книжку своїм прикриттям.
У кутку вагону стоїть чоловік років 35, а біля нього жодної людини. Час-пік, метро переповнене, а біля нього нікого, дивина. А потім її погляд приковують його руки. Татуювання… Стає зрозуміло, що ця людина не так давно з місць позбавлення волі. Погляд кидається на інших пасажирів вагону, серед яких усі кмітливі починають перевіряти, чи на місці гаманець, документи, і все щільніше притискають до себе свої маєтності. А її чомусь він так, як усіх не лякає. Починає шукати йому виправдання, думається, а може йому таке подобається і він спеціально ото собі зробив. Хоча потім все-таки розуміє, що він «сидів», бо його татуювання мали характерні відмінності.
Відчиняються двері, заходить «блискучий юнак», по якому одразу помітно, що він вважає себе модним і актуальним. Товариство ж подумки, мабуть, приписує його до татуйованого, думаючи «о ще один зек, ну і наплодило. Чи у зоні сьогодні день відчинених дверей?». Потираючи свою дзеркальну лисину, хлопчина займає своє місце у вагоні, але всі від нього відкараскуються, ще більш кмітливіше починаючи перевіряти свої речі, ніби він поглядом міг їх обікрасти. А вона лише проводжає його нейтральним поглядом, хоча помічає, що він кидає на неї якийсь зацікавлений вираз, який лякає молоденьку дівчину, тому розуміє, що треба продовжити свої спостереження, сконцентрувати свою увагу на комусь іншому.
Удача посміхається їй і вона помічає, як у іншому боці притулився хлопець років 18 з довгим волоссям, яке чи то обстригти, чи то хоча б помити треба. Що ж скажеш – дитина сонця. Його посмішка викликає у людей здивування. Аллу ж напроти, він не дивує, навіть подобається, але вагоном проносяться різні думки. Хто називає його «блаженним», хто думає, що він «під кайфом», а хто просто дивиться і заздрить, думаючи «от би скинути мені рочків 20, пішов би я за ним», читає Алла по обличчям зацікавлених оточуючих, намагаючись все ж не виходити з прикриття свого підручника.
Бабуся років 65 стоїть і дивиться на нього здивованим поглядом. Здається, навіть чується, як у голові старенької лунає думка: «от і понаробляють із собою всякого. У наші часи такого не було, а зараз що? Ото відростив собі коси, мов дівка. В армію його треба, хай з нього дур там повибивають». Аж ось їй поступається місцем хлопчик років 10 з червоною краваткою на шиї. Мабуть, його чекає щасливе майбутнє серед членів партії, думається, більшість же членів правлячої верхівки були такими ж як цей хлопчина.
Бабуся ж на очах змінюється, на її обличчі з’являється посмішка, після її змарнілих споглядань на «прогресивного» юнака.
У її душі помічається схвалення. Вона вмощується на сидінні метро, як наче на улюбленому дивані перед телевізором, хоча, як потім виявилося, їй всього одна зупинка залишилася. Цей юнак їй подобається більше. Вона прямо не може стерти усмішку з обличчя. Аллі ж щось він не дуже сподобався, чомусь не може викинути з голови думку, що зробив це не тому, що пожалів літню людину, чи з поваги до старості, а просто тому, що так вчить партія.
Згадує схожих на нього, вечірні жахливі розповіді тата і розуміє те, що він стане вірним служителем партії, здасть маму і тата за просування по службі, бабусі краще не знати.
У душі Алли засідає впевненість, що десь глибоко у серці бабуся ще вірна Сталіну і бачить у цьому малому його продовження. А він і справді, хоча ще дитина, але, мабуть, в душі жовтенятка уже посіяний розбрат і проривається зсередини фундамент для будівництва величезної споруди під назвою «Будинок моїх зрад і брехні на шляху до партійної верхівки». А на кінець його недовгого життя, яке закінчиться десь у шизофренічному відділенні психіатричної лікарні, де він опиниться через те, що одного разу оступиться і сам собі цього не пробачить, не змириться і віддасть свій здоровий глузд дияволу, цей будиночок його душі буде до того переповнений, що почне сам валитися, закидаючи свого господаря маленькими камінцями-образами і великими блоками-зрадами.
Так він і помре на самоті, бо ніхто не прийде його провідати, піклуючись про своє блискуче майбуття у партії хлопча забуде, що таке дружина і діти, і що їх ще треба завести. Та тут потяг починає знижати швидкість перед зупинкою і наче викидає дівчину з роздумів про жахливі скитання цього ще навіть не юного, а ще просто малого хлопчини. Намагаючись запевнити себе, що то просто її фантазія і залякування її тата Алла звертає свою увагу як малий повертається до неї, окидає її серйозним поглядом, поправляє свою напрасовану мамою краватку і несподівано починає посміхатися. Наче вагон каміння з душі повалився у безодню, вона розуміє, що не все так страшно і з нього будуть люди.
Та поїзд уже зупиняється на наступній станції, хлопчина швиденько вискакує поміж люду, бабуся неспішно за ним покидає її пристанище для роздумів. Для Алли такий стан справ до вподоби, вона любить, коли люди швидко змінюють один одного, більше людей, більше думок, більше роздумів.
До вагону заходить чоловік, вона дивиться на нього з неймовірною цікавістю, ще з більшою, ніж на «дитину сонця». Він явно не звик до підземної штовханини, намагається стати поодаль від людей, по його обличчю навіть видно, що він гидує взятися за поручень. Здавалось би, він би краще впав, ніж взявся би за розплід мікробів і хвороб. Люди дивляться на нього чи то з осудом, чи то з захопленням, але кожен розуміє, що чолов’яга заблукав. А справа може бути всього лиш в тому, що його службове авто зламалося на півдорозі до управління і іншого виходу, ніж скористатися громадським транспортом у нього не виявилося, а встигнути треба було.
Він весь час подивляється на свій швейцарський годинник, чи то через те, що не встигає, чи то просто щоб не зазирнути в очі комусь з «мирян». Ковзає поглядом по «татуйованому» і з острахом починає прикривати годинник манжетом сорочки, з огидою повертається до довгокосого «блаженного», а потім швиденько переключається знову на двері, в нього одне бажання – вирватися звідси, і екстрасенсом бути не треба, щоб це зрозуміти.
Нарешті його станція. Він летить мов сизокрилий до дверей, і скоріш намагається виплутатись з обіймів шуму, неприємного запаху і понурих облич.
Назустріч йому прямує жіночка, яка навіть не піднімає понурого погляду. Їй, на вигляд, всього 28. З розмови з жіночкою років 40, Алла дізнається, що в неї уже троє діток, які хочуть їсти. Ось заради них вона і витримала такі нестерпні черги, полаялася з бабусею, хоча зараз розуміє, що це все через втому, бажання не бачити діток голодними. Так би ніколи не нагримала би не то що на старшу людину, взагалі б ні на кого не гримала б. Але ж жінка-мати завжди жінка-львиця, готова загризти, але захистити своє чадо.
Тяжкі сумки, мов теє коромисло, тягнуть її додолу, але вона все ж знаходить в собі і сили посміхнутися, коли уявляє, як її синочок зрадіє, коли побачить ті цукерки заради яких вона вистояла дві години у черзі, а маленькій донечці буде до смаку свіженьке молоко, за яке вона і полаялася зі старенькою.
У дівчинки років 17 з під кофтинки виглядає маленький золотий хрестик, що її мамі, мабуть, ледве вдалося для неї купити, помітивши таке зухвальство, жіночка у сірому класичному костюмі підійшла до неї і привселюдно її за це вилаяла. Згадавши про свій хрестик, Алла в першу чергу перевірила, чи не видно його. Школярці нічого не залишилось як вибігти з вагону ледве стримуючи сльози і побігти, куди очі бачать, тільки подалі від тієї чиновниці.
По цій старшій жінці було видно, що вона ні на хвилину не задумалась, що налякала і, мабуть, образила дитя, лиш поправила комірець на сіро-сірому піджаку, що був у тон сіро-сірим туфлям і такому ж «яскравому» портфелю. Та лиш окинула гордовитим поглядом хлопця, що стояв навпроти і пригладжував свій «чубчик», що так і норовився все торчати. У цей момент, мабуть, йому хотілось проковтнути свою зелено-синю краватку, та й закусити червоними штанами, що палали яскравістю на весь вагон якраз у тон паланню його несамовитого обличчя, а жовтий, мов достиглий під африканським сонечком лимон, піджак вже не стало б до снаги подолати і він би залишив його до кращих часів у холодильнику.
Він все чекав, що вона накинеться на нього так же як і на дівчинку за його «модний прикид».
У голові лунала стаття шоста Кримінального Кодексу: «Поклоніння Заходу», а він же якраз і виглядав таким поклонником.
Ось і її зупинка. Аллі дуже жаль, та треба йти. Вона з сумом покидає усіх своїх нових знайомих, які про це навіть не здогадуються. На сьогодні її подорож закінчена, та вона впевнена, що не остання.
Вже на виході зі станції Алла майже повністю відчуває роз’єднання з місцем її роздумів і переживань, та жахливе скупчення людей повертає її у світ фантазій, думок, тривог. Вона не розуміє, що коїться, біжить до натовпу радянських свідомих громадян, які вже півгодини не відходять від померлого чоловіка років 60.
Алла з-за голів інших цікавих намагається розгледіти його, бачить, що на ньому не зовсім гарний костюм, що, мабуть, уже не одну мандрівку пережив з його хазяїном, на обличчі синці та подряпини. Дівчина розуміє, що це чолов’яга давно вже живе десь на вулицях.
Кожний прохожий зупиняється, цікавиться і тільки коли розуміє, що його допомога не потрібна, йде далі.
У душі Аллу гріє думка, що хоча він і був самотній при житті, та на смертному одрі він не сам.
«Дякувати нашому народу і нашому моральному вихованню» - думає вона і йде спокійно додому, знаючи, що про цього бідолаху уже і без неї попіклувалися.
2012 рік. Метро
Все так же поспішає натовп. Тільки може трохи більше, трохи тісніше.
Серед нього зачаровано, не поспішаючи пливе 17-річна Олена. Вона тільки-но стала однією з когорти обраних – студентів-юристів і трохи не могла прийти до тями від такої щасливої звістки, тому і все навколо здавалось таким цікавим. Все скоріш хочеться побігти до мами, обійняти її і повідомити щасливу звістку.
Вона оглядається навколо, окидає поглядом метро, людей і розуміє – все ті ж потяги, як і багато років тому снують тими ж тунелями. І ще дивується, скільки вони уже відслужили коридорами підземелля і скільки ще будуть вірні нашому місту.
Дивиться у вагоні на стіні напис і її дивує, що ці вагони виготовлені ще у 80-ті роки, то аж 30 років служать?
Хтось біжить. Хтось снує. Хтось намагається випасти із виру подій.
Он дівчина задивилася на вивіску проти абортів. Дивацтво, в таких соціальних рекламах навіть ненароджені ембріони, що стали жертвами абортів говорять: «Мамо, не вбивай мене».
Автори таких реклам вважать, що батьки вбивають свою дитину. Наше ж законодавство не вважає це злочином і називає дитиною лише того ембріона, який хоч якоюсь частиною свого тіла дістався цього світу під час пологів.
Які різні погляди на мораль. Право.
Релігія ж аборт називає гріхом.
Олена роздивляється ці невеличкі реклами, розклеєні майже на кожному вільному клаптику вагону, навіть і на склі вже почали клеїти. В цей момент згадується, що мама розповідала, що у часи її молодості такого не було, вагони були, як подобалось Олені їх називати, цнотливі. Мама ж називала їй чистими.
Дочитавши ці дивацькі реклами, вирішила трохи поспостерігати за людьми, що разом з нею потрапили саме в цей момент і в саме цей вагон, може це не просто так.
Першою Олену зацікавила дівчина її років, мабуть, теж кудись вступає, а може вже і навчається. Та не вік, чи можлива професія цікавила спостерігачку, а яскраво зелено-синє татуювання прямо зап’ясті. Їй так хотілося його роздивитись і хоча б зрозуміти, що воно значить, та не пощастило, дівчина помітивши таке зухвальство, сховала той малюнок під рукавом светра.
Олена розуміла, що живе у час «шаленого прогресу», та такі речі дивували навіть її 17-річну юну дівчину, вона не вважала такі от малюнки прикрасою, а навпаки. Мама ж казала, що у її часи, людина, яка має на тілі тату, обов’язково сприймався оточуючими, як зек.
Хлопець зачитався у конспект з хімії і навіть не помічає, як над ним нависає літня бабуся, що вже майже вбиває його поглядом за таку безсоромність: «не поступитися місцем бабусі, бачили таке?».
Зупиняється потяг. Наступна станція міста-мільйонера не вирізняється серед інших переповненістю. Всі поспішають, біжать, кожен намагається обігнати один одного. Олена покидає вагон, вона вже майже вдома, подумки дякує батькам, що живе майже у центрі.
Вона прямує до сходів, за спиною чує, давно вже колись записані слова: «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція…». Її дивує, що скільки себе пам’ятає, чує все ті ж слова і той самий жіночий голос, чи просто він дуже схожий.
Попереду, у самому серці метро – лава. Підходячи ближче і ближче, Олена помічає, як на ній схилився чоловік. Добре вдягнений, охайний, у сірому напрасованому костюмі, біла сорочка аж сяє, тільки випрасувана, мабуть, краватка зі смаком підібрана у тон костюму. Виглядає молодим, Десь років 45, біля нього стоїть кейс, мабуть йшов на якусь ділову зустріч, та чому ж сидить, закралось у голові дівчини.
Коли між ними вже залишився десь метр, дівчина помічає, що очі чоловіка заплющені. На п’ятницю не схожий, може заснув?
Та в цей момент вона з жахом у душі розуміє, що цей бідолаха віддав Богу душу.
Їй навіть почало здаватися, як бачить душу, що щойно вилетіла з тіла та нормально піти нагору за ангелами не дає їй байдужість оточуючих. Він стоїть і здивовано дивиться на своє тіло і намагається закричати: «Я тут, подивіться на мене, попіклуйтеся хтось про мене…». Та усім байдуже.
Олена замислюється, що людина сучасного типу, побачивши таку картину лишень подумає: «П’яничка напився і спочиває, проспиться і піде».
Вона не знає, що робити, стоїть і десь зо хвилину просто дивиться на нього, та потім розуміє, що стає такою ж як усі, бездіяльність починає її вбивати і гризти зсередини.
Олена не хоче, як усі, не може просто так пройти повз, не так її виховала мама, не таку мораль сіяла ще з дитинства у душі. Вона не може нарікати, що втомилася, що поспішає. Усім зупинитися ніколи, та час не обігнати, то ж треба інколи, хоча б у таких випадках робити перерви.
Вона поспішає, та не до виходу, а до працівників станції, представників правоохоронних органів. Їй не страшно, їй сумно, і жаль цього гарного чоловіка, який, як потім виявилося, вже годину як пішов, щоб не повернутися, а оточуючі, які так звикли не помічати нікого навколо, або ж вправно робити такий вигляд, просто проходили повз.
«Що ж сталося з нами?» - лунає у голові 17-річної дівчини. Їй хочеться закричати: «Люди зупиніться, схаменіться, помічайте, що коїться, не можна так…» - та ніхто її не чує.
Вона намагається вирватися з цього замкнутого кола, хочеться вийти нагору, вхопити повітря, обійняти маму. Олена знає, що зробила усе можливе, та не може змиритися з тим, що її час жахливий і нелюдський, не те, що той, у якому жила її мама. Згадує, як була маленька і чула розповідь неньки про померлого чоловіка у метро, якому усі прохожі намагались допомогти, у її ж час тільки вона наважилась на цей крок. Важка гиря впала на найчутливішу струну душі дівчини.
Та от вихід, всього декілька сходинок залишається до сонця, чистого літнього повітря і посмішок щасливих відпочиваючих від роботи людей. Вона не встигає ступити на останню сходинку, як помічає, що до неї несеться жіночка років сорока. Через недосконалий зір, тільки зблизька помічає, що це і є її мама, яку так кортіло обійняти.
Олена кидається їй на шию і починає шепотіти, що з нею сталося, та Алла лиш повторює одну фразу: «Я знаю, я все знаю, маленька».
ID:
377592
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.11.2012 23:25:19
© дата внесення змiн: 25.11.2014 17:56:48
автор: Біллі Джин
Вкажіть причину вашої скарги
|
