Коли моя Муза закричала вперше, я не придала цьому важливого значення. Вона в мене завжди була з характером. І сьогодні їй захотілось покричати. Капризна. Вона могла запросто піти від мене і не з"являтися довгий час. МОгла напиватися в барах з молодими симпатичними поетами і прийшовши пізно додому, влаштовувати мені істерики. А сьогодні їй чомусь захотілося покричати в мені. Це завжди було неприємно. Її крик застрягав десь в районі грудної клітки і блокував всі мої можливі дії.
Такий її крик я назвала б паралізуючим.
Коли моя Муза закричала вдруге, я разом з нею підстрибнула мало не до стелі. Бо то був крик такої несамовитої радості, що я просто не змогла втримати його в собі. Але після цього моя Муза ненадовго мене покинула. Пішла святкувати все те щастя, від якого кричала нещодавно. Вона нап"ється з якимось молодим поетом чи письменником, можливо не з одним, і навмисне дозволить собою скористатися. Та все те щастя і радість просто забороняють мені гніватись на неї.Хай вона доп"є наш спільний тріумф з черговим писакою на вихідних. Доп"є до останньої краплі, але повернеться. Щоб допомогти мені пережити своє тисячне горе. А потім вона знову закричить в мені і ми підскочимо від щастя до стелі.
Такий її крик я б назвала стимулюючим до життя.
Коли моя Муза закричала втретє, я ледь її почула. Тол був тихесенький, істерично-хриплий крик відчайдушного безсилля. Щоб розчути той знеможливий шепіт, я приглушила звук свого серця і ледь розчула декілька прозорих колючих слів. Вона благала, щоб я покинула її. Сказала, що вже не має сил і вже дуже їй болить ота значущість і невід"ємність від мене. Хрипіла про те, що маю залишити її, бо ненавмисне зганьбить мене, мало не вб"є, або загине сама.Я чи вона. Просила відпустити, бо вже майже не моя...(?) Бо, напившись з молодим поетом в барі, на радостях відаллася. Віддалася майже повністю. Та я простила її, хоч вона не просила у мене пробачення. Вона просто впала на коліна, обняла мене за душу і довго плакала... плакала, але більше не покидала.
Такий її крик я б назавала криком відчайдушного прощення.
Коли моя Муза мала би закричати цього разу, я її не почула. Не почула, бо вона мовчала. Мовчала, чи, може, зникла кудись? Я чекала дуже довго, але вона не з"являлася. ЇЇ не було ніде. Таке відчуття, що вона просто розчинилася в мені.
Мені згадалося, як просила відпустити. Як казала, що майже вб"є мене або загине сама.
І я вирішила виконати її прохання. Наскільки сильно я її любила, що просто не змогла відмовити.
Я підійшла до дзеркала..._ Я чи Вона.
Взяла до рук гострі ножиці і акуратно відрізала своє довге волосся..._ Я чи Вона.
Щось в мені заворушилося. Обережно склала волосся в шовкову хустку... Я чи Вона.
Тими ж ножицями пошрамувала руки..свої тонкі білі руки, кругле світле обличчя і шию.... Я чи Вона.
Щось швидко і боляче вилетіло з грудей... Обійняло, поцілувало в скривавлену щоку і засміялося.
Вона.
Живе!
