Не шкодую та в душі не плачу,
Все пройде, як з білих яблук дим,
Вік осінній з радістю відзначу,
Хоч не буду більше молодим.
Ти тепер не будеш сильно битись,
Серце оповите холодком,
У краї березового ситцю,
Не піду гуляти перед сном.
Дух бродяжий, ти все рідше, рідше,
У вустах розпалюєш вогонь,
І слова не стануть яскравіше,
Від коханої палких долонь.
Я тепер скупішим став в бажаннях,
Доля, ти приснилася мені?
Часто бачу – скрізь серпневий ранок,
Скачу на рожевому коні.
Всі ми, всі ми, в цьому світі тлінні,
Тихо ллється з кленів мідь листків,
Образ твій, не зможе стати тінню,
Бо відкрила душу для віршів.
Текст оригіналу
Не жалею, не зову, не плачу,
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым.
Ты теперь не так уж будешь биться,
Сердце, тронутое холодком,
И страна березового ситца
Не заманит шляться босиком.
Дух бродяжий! ты все реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст.
О моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств.
Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя! иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.
Все мы, все мы в этом мире тленны,
Тихо льется с кленов листьев медь…
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло процвести и умереть.
