Не буває нас. Що не кажіть, - не буває -
Голосіння думок через милі снодійного.
Одностайно йдуть люди і позіхають,
Ну а я третю осінь не сплю, як не дивно.
Застібни-но пальто і не посміхайся,
Бо так хочеться ляпаса, знаєш, дати, -
Біля скроні вдесяте покрутиш пальцем
І нічого на це не захочеш сказати.
Ну а я обернуся й присяду тихо
На занедбану лавку у парку, скраю.
Третю осінь дивлюся на кляті вільхи,
І вони вже давно не такі яскраві.
Третю осінь. Не сплю. Не плещу в долоні.
Не кидаюсь речами у голі стіни
Третю осінь. І листя руде і червоне
Надає менше барв для мого божевілля.
Менше фарб, менше звуків і менше мряки
Начебто все застигло, чи застигає.
Говорю це – і все ще не можу спати,
Третю осінь. І ти не відповідаєш…
То ж мовчи. Сиди тихо, не посміхайся
Й я додам, майже в соте, що всі ці люди
В своїх рухах і жестах лише обманюються,
Бо ж як їх, так і нас, не було і не буде.
