Споконвіків на цій землі
Росла верба, росла калина,
Пісні співали солов’ї,
І розвивалася країна.
Були тут дужії князі,
Її, дитину, захищали
Й жорстокій хановій орді
В неволю, в рабство не віддáли.
А вірні діти козаки?
Її до згину захищали
Й не знали, що свої ж брати
В неволю матір запродали…
Були і вої, й кобзарі,
Що лиш походи й битви знали.
Були і діти, й метерí,
Що, плáчучи, надію мали.
Надію мали, що пройдýть
Часи кріпацтва і неволі.
Надію мали, що минуть
Всі війни і голодомори.
Були і слова в нас митці,
Що духу волі спать не дáли,
І бунт робили у душі,
Й народ до бою підіймали.
Минули ті гіркі часи,
Минула вже доба Руїни,
І вільні зараз ми усі,
Ми – громадяни України.
Ми – її дочки і сини,
Що майбуття творити будем,
Не відчуватимем вини,
Бо про минуле не забудем.
І як колись на цій землі
Росте верба, росте калина,
Пісні співають солов’ї,
І квітне ненька-Україна!
