розстелена постіль,
нерухомість завмерла навхрест.
хтось заклопотано збирає урожай діянь,
ховаючи зерна свої в хитких домовинах.
навколо кружляють круки,
шукаючи винних, -
тільки розтяте повітря дарма.
ця стіна зводиться непомітно,
небо так само блакитне
і на жертовник лягають тексти.
мені б донести твій голос до птаства,
впасти дещицею, сни розікрасти,
а решта бачиться і без того.
коли ноги несуть в напрямку долі,
ти ладнаєш ложе своє:
53-тє поле
і починаєш жити справжніше.
раптом всі ніші здаються смішними,
рими стають невимовно білими,
а те, що не вміли ми чути
стало "колись"
крізь шляхи розстеляється постіль
і нарешті додому...
не гості.
