Такий безкрайній лан, що повен збіжжя,
Ніхто не знає де його кінець.
Там, де зійшлися воєдино роздоріжжя
Стояв і думав над життям фотомитець.
Він слухав дощ, вечірні співи вітру,
Був зачарований красою тих пісень.
А потім бачив, як крізь сонячну палітру
З глибин земних бере початок новий день.
Та знав Митець, що день завжди минає.
Його буття – одноманітність, трафарет.
Бо там, в лісах, серед дерев блукає
Жіноча постать, загадковий силует.
Та постать безтурботна і щаслива
Додолу кидає одежу невагому.
Ще мить, і дотик фотооб’єктива
Увічнить образ цей у просторі земному.
Господнє сотворіння з плоті й крові,
Дитя весни в ранковому промінні.
Народжене в мистецтві і в любові,
В природному єднанні світла й тіні.
То ж хай окрилене, небеснеє веління
Митця восхвалить віршем величальним.
За унікальну здатність, за уміння
Зробити неосяжне над реальним.
Нехай змінити всесвіт неможливо.
Та можна пити з його джерела.
Сьогодні Ви захоплені й щасливі,
Сьогодні Ви живете для добра.
Творіть на радість людям серцем і душею,
Нехай розмірено триватиме Ваш час.
Хай недоторкана краса землі цієї
Натхненням вічним слугуватиме для Вас.