Чому на душі так хмарно,
і рухаюсь так незграбно?
Ніде не знайти лікарні
де цього мене позбавлять.
Ніяк не спинити зливу,
вже й сонця давно немає.
Та, дивлячись в небо сиве,
про тебе я знов згадаю.
Можливо, ти зараз плачеш,
одна, і нікого поряд.
І я в твоїм серці - наче
звичайний поганий спогад.
А може, твоєму щастю
завадити й дощ не зможе,
не згасить він очі ясні,
на сонце весняне схожі.
А я собі ріжу серце
уламками мрій примарних,
і кров потихеньку ллється
рядками віршів бездарних.
Я знаю, це все - дурниці,
нічого вони не значать.
Коли вже цей дощ скінчиться...
Коли вже тебе побачу...
